Крістін Генна - Соловей

Вони вже дві години стояли в черзі біля крамниці м’ясника. Ізабель майже весь час скаржилась. Вочевидь, усе це здавалося їй безглуздим.

— В'янн, поглянь, — сказала Ізабель. — Боже мій.

Більше драматизму.

— В’янн, дивись!

Жінка повернулася, щоб попросити сестру замовкнути, і побачила їх.

Німці.

Скрізь уздовж вулиці зачинялися вікна і двері. Люди зникли так швидко, що В’янн раптом залишилася на тротуарі сама з донькою й сестрою. Вона схопила Софі та потягла до вже зачиненої крамниці м’ясника.

Ізабель уперто не зрушила з місця.

— Ізабель, — зашипіла В’янн, але дівчина не ворухнулася. Її зелені очі блищали ненавистю, а вродливе бліде обличчя було вкрите подряпинами й синцями.

Зелена вантажівка зупинилася перед Ізабель. У кузові на лавах один навпроти одного сиділи солдати, недбало тримаючи на колінах рушниці. Вони були молодими, добре поголеними й енергійними. На головах вони мали новенькі шоломи, а на сіро-зеленій формі виблискували приколоті медалі. Вони не здавалися монстрами, а були просто хлопчиськами. Побачивши Ізабель, солдати почали всміхатися й махати їй.

В’янн схопила Ізабель за руку та відтягла вбік.

Повз них із гуркотом проїжджали військові машини, мотоцикли і вантажівки, укриті маскувальною сіткою. Броньовані танки гриміли по бруківці. А потім з’явилися солдати.

Дві довгі шеренги марширували містом.

Ізабель сміливо йшла поруч із ними вулицею Віктора Гюго. Німці махали їй руками. Вони більше нагадували туристів, ніж завойовників.

— Мамо, не можна залишати її саму, — сказала Софі.

— От чорт! — В’янн схопила Софі за руку й побігла за Ізабель. Вони наздогнали її в наступному кварталі.

Міська площа, зазвичай дуже залюднена, була майже порожня. Лише кілька мешканців наважилися лишитися тут, коли німецькі машини зупинилися біля будівлі мерії.

З’явився офіцер. Принаймні В’янн припустила, що офіцер, бо він вигукував накази.

Солдати обійшли навколо площі, заповнивши її. Вони зірвали прапор Франції й замінили його на нацистський — велику чорну свастику на червоно-чорному тлі. Коли стяг був на місці, солдати зупинилися, витягнувши праві руки вгору й вигукнувши: «Хайль Гітлер!»

— Якби я мала зброю, — сказала Ізабель, — я їм показала б, що не всі з нас хотіли здаватися.

— Тихо, — шикнула В’янн. — Через твої балачки нас усіх повбивають. Ходімо.

— Ні. Я хочу…

В’янн повернулась обличчям до Ізабель.

— Годі. Ти не привертатимеш до нас уваги. Затямила?

Ізабель ще раз кинула сповнений ненависті погляд на солдатів, а тоді пішла за В’янн.

Вони вислизнули з головної вулиці й шмигнули у вузенький провулок, який вів до алеї за крамницею жіночих капелюшків. Вони чули, як солдати співають. Раптом пролунав постріл. Потім ще один. Хтось закричав.

Ізабель зупинилася.

— Не смій, — сказала В’янн. — Уперед.

Вони йшли темними алеями, чуючи голоси, що наближаються. Цього разу, щоб вийти з міста, їм знадобилося більше часу, ніж зазвичай, але зрештою вони все ж дісталися ґрунтової дороги й тихцем пішли додому повз кладовище. Потрапивши в будинок, В’янн зачинила двері й замкнула їх зсередини.

— От бачиш? — одразу заговорила Ізабель. Вочевидь, вона чекала, коли можна буде поставити це запитання.

— Іди у свою кімнату, — сказала В’янн доньці. Що б не збиралася сказати Ізабель, вона не хотіла, аби Софі це чула. В’янн зняла капелюх та сіла на порожній кошик. Її руки тремтіли.

— Вони тут через аеродром, — кинула Ізабель, ходячи туди-сюди по кімнаті. — Я не думала, що це станеться так швидко, навіть попри капітуляцію. Я не вірила… Я думала, наші солдати все одно битимуться. Я думала…

— Припини гризти нігті. Ти ж знаєш, потече кров.

Ізабель була схожою на навіжену. Її довге біляве волосся випадало з коси, а побите обличчя скривилося від люті.

— Нацисти тут, В’янн. У Карріву. Їхній прапор майорить над мерією, Тріумфальною аркою та Ейфелевою вежею. Вони не пробули в місті і п’яти хвилин, а вже почали стріляти.

— Війна скінчилася, Ізабель. Так сказав маршал Петен.

— Війна скінчилася? Скінчилася? Хіба ти їх не бачила? Їхню зброю, їхні прапори, їхню пихатість? Потрібно тікати звідси, Ві. Ми візьмемо Софі й залишимо Карріву.

— І куди вирушимо?

— Будь-куди. Може, у Ліон. У Прованс. Як називається місто в Дордоні, де народилася мама? Брантом. Ми могли б знайти її подругу. Ту баскійку. Як її звали? Пані Бабіну. Вона могла б нам допомогти.

— У мене через тебе голова болить.