Василий Махно - Вічний календар

«А чий то маєток?»

«Антонія Волянського», — не одразу відповів Томаш.

«Ніколи не чув про такого».

«Хорунжий гусарії. Земля ця, — продовжив Томаш, — подарована була йому королем. Волянський прийняв, бо ніхто інший не хотів би тут бути».

Тепер обидва Сеферовичі повернули голови до фільварку, наче вирішували: завернути туди чи ні. І тоді Богдан пригадав собі, що минулоріч поширилася чутка, що за Митницею татари розграбували чийсь фільварок: худобу й коней забрали, але він тоді перебував під Краковом, тому чий то був маєток, не знав.

«Зупинимося в Баревича», — сказав Богдан Сеферович до Томаша. І, витягши шаблю, гукнув, щоб усі, хто їхав за ним, почули, і показав шаблею напрямок. Коротший шлях до Баревича, а звідти на Язловець був переметений сніговими кучугурами, тому Богдан вирішив їхати до Ставища, щоби вздовж Джуринки вибратися на роздоріжжя. Коло Джуринки їх захищатиме високий пагорб, і морозяний вітер не так дошкулятиме. Коли вони з’їхали й пішли чвалом уподовж річки, то побачили, що крига ще міцна, але острах проломитися з кіньми під воду змусив їх шукати проходу. У кінці пагорба, який їх захищав від вітру, знайшли дерев’яний міст і, щасливо переїхавши його, втрапили на язловецький шлях.

Господа Баревича стояла вже на язловецьких полях, а перед нею біля Червоної керниці притулилося по обидва боки природної улоговини кілька дерев’яних хат. Тут жили селяни, які так само як і Баревич, повернулися з придністровських лісів до Митниці. Дехто з них допомагав Грицеві в митних справах та випасанні кінських табунів.

Язловецьким шляхом ішов русин, і хоч до Баревичевої господи зоставалося кілька верст, Богдан Сеферович призупинив свій загін.

«Ти з Митниці?» — запитав русина Сеферович.

«Так, пане», — ствердив той.

«А куди йдеш?»

«Додому, пане».

«Може, йдеш із Язлівця?»

«Із Язлівця».

«Пішки?»

«Пішки від Короташів. Кінь мені здох».

«А які новини в Язлівцях?»

«Помер купець Минас Сиринович».

«Минас?» — ще раз перепитав Богдан Сеферович. Але русин не почув запитання, бо, поклонившись, пішов далі. Видно було, що промерз.

«У Баревича зупинятися не будемо», — наказав Богдан.

І коли загін протоптаним трактом виїхав на язловецький шлях, то біля Короташів наткнувся на задубілого коня вороної масті — мабуть, того нещасного русина, а від найближчого лісу до падла вже підступалася зграя вовків. Хижаки, помітивши загін Сеферовича, почали обходити верш- ників. Їх було п’ятеро. Першою, продираючи животом примерзлий тонкою скоринкою сніг, вела їх вовчиця. Коні стривожилися й майже з останніх сил шарпнулися, рятуючи себе і своїх господарів від нападу. Вершники повитягували з піхов шаблі й так в’їхали до Язлівця.

Так у березні 1672 року Богдан Сеферович, війт Язлівця й суддя вірменського суду, що на свій кошт спорядив у Язлівцях загін, з яким відбивав літні напади татар, прославившись несамовитою відвагою, повернувся з Молдови. Він так і не дізнався про які-небудь приготування османів до війни. Про це він скаже графові Конєцпольському через тиждень після похорону Минаса Сириновича, докладно переповівши все, що бачив за Дністром та в Цицорах.

І якщо одні вірмени влаштовували ярмарки в Язлівцях і возили саламандр у скляних колбах, то інші сікли шаблями татарські голови як капусту, а були ще й ті, хто жив коштом громади при вірменській церкві Богородиці. Навчали вони дітей і переписували Святе Письмо.

Так, писар Ованес Евдокаці любив дивитися на зовнішнє оздоблення церкви, яке нагадувало йому філігранну працю переписувача Святого Письма. «Камінь, — розмірковував Ованес, — зберігає кожну стрілку, зроблену каменярем, кожну китицю винограду, обличчя ангела чи напис. І поки різьблений камінь не відпаде від стіни — кожен може милуватися довершеністю форм і пропорцій». При церкві, у східній її частині, є маленька кімнатка, де світло падає на Ованесів стіл лише до полудня. Уже два роки він щодня, окрім неділі та свят, сідає переписувати Євангелія. Кожного ранку, коли у відхилене вікно, якщо це весна, вриваються співи пташок і запахи цвіту, а якщо зима, то лишень жовте світло дня, Ованес готує для своєї роботи три види чорнила: чорне, червоне і брунатне. Червоним він вимальовує заголовні букви кожного розділу й позначає числа євангельських стихів. Чорним пише всі стихи, а брунатним дозволяє собі удекорувати написане. Нещодавно з Амстердама почали привозити до Язлівця видані книжки з друкарні Воскана Єреванці, але Ованес, погортавши одну з них, на запитання Минаса Сириновича, чи не варто б таку друкарню прикупити для Язлівця, відповів так: