Элизабет Гилберт: Місто дівчат

Вона мало коли мене хвалила, та її похвала живила мої пальці. Я стала вправною.

Коли мені виповнилося тринадцять, бабця Морріс купила мені швейну машинку, яка одного дня поїхала зі мною потягом до Нью-Йорка. Лискуча чорна модель «Зінґер-201», убивчо потужна. (На ній можна було шити шкіру! Я б могла пошити на ній оббивку для «буґатті»!) Відтоді ніхто не дарував мені ліпшого подарунка. Я привезла машинку до пансіону і завдяки ній здобула високий статус у товаристві привілейованих дівчат, які всі як одна хотіли гарно вдягатися, але потрібних навиків не мали. Коли школою розійшлися чутки, що я можу пошити будь-що — а я таки могла, — учениці Емми Віллард день і ніч стукали у двері моєї кімнати й благали, щоб я вшила їм сукенку в талії, переробила шов або перешила на них строгу сукню старшої сестри з минулого сезону. Шкільні роки я просиділа, скоцюрбившись за швейною машинкою, як за кулеметом, але воно того вартувало. Я стала популярна, а в школі-пансіоні це ж єдине, що має значення, справді. Та й не тільки там.

Мушу сказати, що була ще одна причина, чому бабця навчила мене шити: я мала дивну фігуру. Змалку була надто висока й худорлява. Підлітковий вік прийшов і пішов, а я ще більше витягнулася. У мене роками не було грудей, про які варто згадувати, а тулуб мій був широчезний, як стіна. Руки й ноги — мов ті патики. Одяг, куплений у крамниці, ніколи не сидів на мені так, як треба, тому варто було навчитися шити його самій. А бабця Морріс — нехай з Богом спочиває! — навчила мене вдягатися так, щоб вдало підкреслювати свій зріст, а не виглядати як та вулична актриса на дибах.

Звучить так, ніби я критикую свою зовнішність, але насправді ні. Я просто описую свою поставу: я була висока й худа, от і все. Тож якщо тобі здається, що я збираюся розповісти історію про гидке каченя, яке поїхало до міста й дізналося, що воно насправді гарне, — не хвилюйся, моя історія не про те.

Я завжди була гарна, Анджело.

І завжди це розуміла.

Не сумніваюся, що саме через мою красу один вродливий чоловік у вагоні-ресторані в «Емпайр-Стейт-Експресі» витріщався на мене, поки я сьорбала своє солодове молоко і поїдала груші в сиропі. Врешті він підійшов до мене й запитав, чи може запалити для мене цигарку. Я сказала «так», він сів і почав зі мною фліртувати. Мене дуже втішила його увага, але я не знала, як підтримати флірт. Тому у відповідь на його залицяння дивилася у вікно і вдавала, нібито про щось напружено думаю. Я злегка насупила чоло, сподіваючись, що це надасть мені серйозного, загадкового вигляду, хоча, скоріше за все, я здавалася короткозорою і розгубленою.

Та сцена була б іще ніяковіша, ніж виглядає, якби зрештою мене не відволікло власне відображення у шибці потяга, яке я довго й уважно роздивлялася. (Вибач, Анджело, але всі молоді й гарненькі дівчата люблять зачаровано себе роздивлятись.) Виявилося, що форма моїх брів цікавіша навіть за вродливого незнайомця. Я переймалася не тільки тим, чи добре я вищипала і підмалювала брови — хоча й це питання мене цілковито заворожувало; річ у тім, що того літа я намагалась навчитися, як піднімати одну брову, наче Вів’єн Лі у «Звіяних вітром». Аби вправлятися у цьому вмінні, треба було зосередитися — думаю, ти це розумієш. Отак я вдивлялася у своє відображення і незчулася, як пролетів час.

Коли я відвела погляд, потяг уже в’їжджав на вокзал Ґранд-Сентрал, моє нове життя мало от-от розпочатися, а той красень уже давно пішов геть.

Але не хвилюйся, Анджело, — попереду буде ще багато красунчиків.

Ой! Забула сказати — бо тобі, мабуть, цікаво, що сталося з моєю бабцею. Бабця Морріс померла десь за рік до того, як потяг привіз мене до Нью-Йорка. Вона відійшла у серпні 1939 року, за якихось кілька тижнів до того, як я мала їхати на науку до коледжу Вассара. Її смерть не стала несподіванкою — бабця вже давно почала згасати, та все одно ця втрата (моєї найкращої колежанки, моєї наставниці, моєї повірниці) спустошила мою душу.

Знаєш що, Анджело? Напевно, оте спустошення теж стало причиною того, чому я так погано вчилася на першому курсі. Може, зрештою, я не була аж такою жахливою студенткою. Може, я просто була засмучена.

Я усвідомлюю це щойно тепер, коли пишу тобі. Ох, люба…

Іноді так багато часу минає, поки нарешті щось зрозумієш.

Хай там як, а я прибула до Нью-Йорка жива й здорова — дівчина, яка тільки недавно вилупилася на світ і не встигла навіть вичесати жовток із волосся.

Тітка Пеґ мала зустріти мене на вокзалі Ґранд-Сентрал.