Владимир Лис - Діва Млинища

Заплющила очі, прошептала знеможено:

— Нє, нє… Ни хочу…

— А тибе нихто й ни питає, — сказала Федося. — Ни хоче вона… Зима оно тоже ни хоче одступати… А весна вже коло річки тупцяє… Дайте-но їй ще напійки з калиною.

Через місяць Іван прийшов провідати, як там.

Худа та вже здорова Мокринка так блиснула — сердито, вдячно, заклично, розпачливо — що Івана самого кинуло в жар. Відчув — не в силі з цієї хати просто так піти. Не покине Федоську, али й Мокрину не покине. Його любов не вмерла ні восени, ні навесні.

Вона сказала:

— Як порєтував, то й доглядай.

Восени того року Федоська народила Іванові сина, а навесні наступного Мокрина — дочку. Обох потримав на руках, обома тішився. З того часу розпочалося чудернацьке життя Івана Бройчика на дві сім’ї. Робив, як звичне, усе вдома, та коли приходив до Мокрини — тоже порядкував, майстрував, латав. Орав городець і латку землі в полі. По-різному ставилися на Млинищі до цього подвійного життя. Звісно, обговорювали, переговорювали, гострили язики, засуджували, особливо жіноцтво. Декотрі й заздрили — і Мокрині, і Федосьці. Могли й спитати Федоську — ци знає? Федося спочатку вдавала, що ніц не відає, навіть захищала Івана, віджартовувалася, відказувала, що то клепають на чоловіка. Іванові довго не казала, та й боялася, що молоко в неї пропаде. А потім враз вибухнула, виговорила, вилила відро сліз і слів, з яких «кобель, псяюха, проклятий» були ще не найгіршими.

— Митро Чоботаниський каже, що той Іван, як султан. Вроді як цар такей… Що жінок багацько має… А якей ти цар? Пес паршивий, що сучку за версту чує, і тилько всього… Оно вже облізлим стаєш, зо шкіри струп’я обвисає. Тьху!

Іван мовчав, смалив цигарку, потому другу почав. Не заперечував, не виправдовувався. Смалив. Та коли Федоська зустрілася з його очима — мука й біль, безмовне каяття й мовби прохання про щось — спопеляли і неї. Купкою золи стала.

Вона задихнулася, ступила назад, заточилася.

Спитала глухо:

— Пуйдеш до неї? Назовсім?

— Я вже раз тобі казав, що нє, — одрізав Іван й раптом схопив за руки — Я й тибе люблю, чуїш. Перед обома моя вина. Землі захотілося, а потому вже любові. Такий я уже, направду виродок. І тобі життє поламав, прости…

— Мині нє, — раптом сказала Федоська. — Ой, нє, Іване.

Подвійне життя тривало і у війну. У сорок третім Федоська народила дочку. У сорок четвертім, у самісінькім кінці літа забрали Івана до Червоної армії. Проводжала його справжня сім’я — Тиміш, Марина, малий Колюня, Катруся, батько й мати Федосьчині. Іван тулив до грудей найменшеньку Вірочку і думав, що донечка на всеньку воєнну дорогу нагріє, а він — кровиночку свою. Щоб дочекалася тата.

Прощалися коло сільради.

А увечері перед тим таки забіг на годинку до Мокрини.

Сказав:

— Я тобі ни писатиму. Бо ти ж і читати ни вмієш.

— То тре було навчити, — Мокрина трохи ображено.

— Вернуся — навчу. А нє — й так обійдемося. І грамотні, і ниграмотні в землю лягають.

— Ни кажи такого, Іванку.

— Як що — узнаїш. А вернуся — прийду. А нє — то замуж виходь…

Звідтоді Мокрина прислухалася, що чути про солдатів на їхньому кутку, в селі. Пару раз спеціально знов побіля Бройчиків проходила — мо’ впаде яке словечко до ніг. Особливо завмирало серце, як почали в Загорєни, там і на Млинище, чорні вістки біди приходити — похоронки. Молилася за Івана, і дочку Олюсю вчила молитися.

На Громниці зібралася Мокрина до церкви. Матері сказала — за двох помолиться, внучку поглядіте. І знов кружною вулицею стежку собі човгала. Біля хати Бройчиків спинилася. Приглянулася: клямка на дверях палузкою [52] Гілочка, прутик ( діал. ). перетнута, значить, никого вдома нема, богомільні Бройчики, певне, уже в церкві. Давня думка застукала в голові, обдала жаром скроні, щоки.

Письмо, письмо од Івана…

Пересилила себе — сьогодні ж велике свєто, гріх у чужу хату лізти, подвійний, потрійний гріх. Рушила далі, та молоточки в голові стукали.

Іванова родина була в церкві. Й найменшу Федоська на руках тримала. Хай моляться і вона помолиться. У неї своя особлива молитва за Івана.

Назад верталася з посвяченою громничною свічкою, як могла, долонею вогник од вітру затуляла. Мусить донести, бо тож тремтить на зимовому вітерці живе полум’я Іванової душі. Подумала: «Донесу, ни погасне, то життя коханого завчасно ни згасне».

Свічку вона донесла. Догорілу до половини, а друга, жива половина, гріла їй пальці. А всередині зігрівав другий вогонь — була вже на шостому місяці, з усіх сил старалася, щоб люди не помітили. Навіть думала — ци йти до церкви, та думка про ту свічку, яку мусить до оселі принести, повела. І ни одну, вдвох, разом з майбутнім дитєтком, повела до храму. Може, в такий день і гріх неїн поменшає.