Умберто Эко - Бавдоліно

— Чудово, — сказав Поет. — Чаша як пророцтво відвоювання чогось, чим несправедливо володіють сарацини. Куди там Єрусалимові!

Вони вирішили спробувати. Абдулові вдалося вкрасти вночі зі скрипторію абатства Святого Віктора дуже дорогий пергамен, який ще ніколи не зішкрябували. Бракувало тільки печаті, щоб це здавалося царським посланням. Кімнатка на двох чоловік вміщала тепер шестеро осіб, які скупчилися навколо нестійкого стола, і Бавдоліно диктував, заплющивши очі, немов у натхненні. Писав Абдул, бо почерк, якого він набрався в заморських християнських королівствах, міг бути схожим на почерк, яким пише латинськими літерами людина зі Сходу. Перед тим, як почати, він запропонував розділити між усіма рештки зеленого меду, який ще був у глечику, щоб здобути належну винахідливість і кмітливість, та Бавдоліно заперечив — цього вечора, мовляв, важливо мати ясну голову.

Насамперед вони замислилися, чи Пресвітер має писати своєю Адамовою мовою, а чи принаймні грекою, але врешті вирішили, що такий цар, як Йоан, напевно має на службі секретарів, які знають усі мови, і з пошани до Фрідріха йому годилося б писати латиною. До того ж, додав Бавдоліно, лист цей має здивувати і переконати папу та інших християнських володарів, а отже вони насамперед мають його зрозуміти. І вони почали:

«Presbyter Johannes, силою і владою Бога і Господа Нашого куса Христа пан над тими, хто панує, Фрідріхові, священному римському імператорові зичить здоров 'я і невичерпних Божих благословень.

Сповіщено було величності нашій, що високо шануєш ти нашу досконалість і що дійшла до тебе вість про нашу велич. Але дізнались ми від наших посланців, що хотів ти надіслати нам щось приємне й відрадне, на втіху нашому милосердю. Ми охоче приймемо дар, і через посла нашого передаємо тобі цей знак з нашого боку, бажаючи знати, чи дотримуєшся ти, так як ми, правдивої віри і чи в усьому і для всього віруєш в Господа Нашого Ісуса Христа. Щедрість наша не має меж, і якщо тобі потрібне щось, що може принести тобі втіху, дай нам знати, чи то знаком нашому посланцеві, чи то свідченням твоєї прихильності. Прийми взамін…»

— Зупинись-но, — сказав Абдул, — саме тут Пресвітер може надіслати Фрідріхові Ґрадаль!

— Так, — сказав Бавдоліно, — але ці двоє навіжених, Борон з Кіотом, досі так нам і не сказали, про що йдеться!

— Вони чули стільки історій і бачили так багато, що, мабуть, самі всього не пам'ятають. Ось чому я пропонував мед: треба, щоб їм прояснилося в головах.

Може, й так: Бавдоліно диктував, а Абдул писав, тому їм варто обмежитись вином, але свідки", тобто джерела об'явлення, потребували стимулу зеленого меду. І ось через кілька хвилин Борон, Кіот (якого геть спантеличили нові відчуття) і Поет, який набрав уже неабиякого смаку до меду, сиділи на долівці з дурнуватою усмішкою, викарбуваною на їхніх обличчях, і марили, мов заложники Алоадина.

— О так, — говорив Кіот, — бачу великий салон і смолоскипи — вони освітлюють залу світлом, яке неможливо собі уявити. З'являється паж, він тримає такий білий спис, що вогонь з каміна аж виблискує на ньому. На вістрі списа з'являється краплина крові й стікає на руку пажа… Тоді входять ще два пажі, несучи золоті чернені свічники, у кожному з яких виблискує щонайменше десяток свічок. Пажі дуже вродливі… Аж ось входить фрейліна, яка тримає Ґрадаль, і залою розходиться яскраве світло… Свічки блякнуть, немов місяць і зірки по сході сонця. Ґрадаль зроблений з найчистішого золота, в яке вставлене надзвичайне, найдорожче коштовне каміння, яке тільки існує на морі й на землі… А тепер входить панна, яка несе срібний таріль…

— Як же виглядає той клятий Ґрадаль? — крикнув Поет.

— Не знаю, я бачу лише світло…

— Ти бачиш лише світло, — сказав тоді Борон, — але я бачу більше. Так, залу освітлюють смолоскипи, але тепер чутно грім і відчувається страшне дрижання, немов палац провалюється в безодню. Западає глибока темрява… Ні, сонячний промінь освітлює тепер палац усемеро сильніше, ніж до того. О, це вступає святий Ґрадаль під покровом з білого оксамиту, і з його появою палац затоплюють пахощі всіх прянощів світу. І поки Ґрадаль обходить стіл навколо, лицарі бачать, як їхні тарілки наповнюються всіма наїдками, яких вони тільки можуть бажати…

— Тож як виглядає, до дідька, цей Ґрадаль? — перебив його Поет.

— Не лайся, це чаша.

— Звідки ти знаєш, якщо він під оксамитовим покровом?

— Знаю, бо знаю, — упирався Борон. — Мені так сказали.