Умберто Эко - Бавдоліно

Никиті важко було слідкувати за Бавдоліновою історією, яка розгорталася рік за роком. Йому не тільки здавалося, що його очевидець сам плутається трохи в тому, що сталося раніше, а що пізніше; він навіть було подумав, що все у Фрідріховій історії повторюється завжди однаково, і він уже нічого не розумів — коли міланці знов узялися за зброю, коли вони знову стали погрожувати Лоді і коли імператор знову прибув до Італії. «Якби це був літопис, — думав він, — то на кожній його сторінці описувалися б завжди ті самі перипетії. Це схоже на сни, в яких завжди повторюється та сама історія, і ти молишся, щоб прокинутися».

Але, наскільки Никита зрозумів, уже два роки міланці, схоже, знову ставили Фрідріхові палиці в колеса, роблячи йому наперекір і вступаючи з ним у сутички, і наступного року імператор, з допомогою Новари, Асті, Верчеллі, маркіза Монферратського, маркіза Маласпіни, графа Б'яндрате, Комо, Лоді, Берґамо, Кремони, Павії та інших, знов узяв Мілан в облогу. Одного чудового весняного ранку Бавдоліно, якому вже сповнилось двадцять, везучи із собою «Salve mundi domine» для Поета та своє листування з Беатрисою, яке він не хотів залишати в Парижі на поталу злодіям, під'їхав під мури цього міста.

— Сподіваюсь, що в Мілані Фрідріх повівся краще, ніж у Кремі, — мовив Никита.

— Ще гірше, судячи з того, що я чув по прибутті. Він звелів вибрати очі шістьом бранцям з Мельцо та Ронкате, а одному міланцеві виколов тільки одне око, щоб той міг відвести решту в Мілан, але натомість відрізав йому носа. А коли спіймав когось, хто пробував ввезти товари в Мілан, наказав відрубати йому руки.

— От бачиш, він теж виколював очі!

— Але людям посполитим, а не вельможам, як ви. І своїм ворогам, а не родичам!

— Ти виправдовуєш його?

— Тепер так, але не тоді. Тоді мене це обурило. Я навіть зустрічатися з ним не хотів. Але згодом мусив-таки піти скласти йому пошану — цього я не міг уникнути.

Знову побачивши його після стількох років, цісар збирався вже радісно обняти його, але Бавдоліно не зміг стриматися. Він відсахнувся, заплакав і сказав йому, що він лиха людина, що не можна мати себе за джерело справедливості й поводитися, як свавілець, що він соромиться бути його названим сином.

Будь-кому іншому, хто б сказав йому щось подібне, Фрідріх звелів би не лише вибрати очі і відрізати ніс, але й відтяти вуха. Натомість Бавдолінова лють вразила його, і він, імператор, став виправдовуватися:

— Це бунт, бунт проти закону, Бавдоліно, і ти перший казав мені, що закон — це я. Я не можу їм простити, не можу бути добрим до них. Бути безжалісним — мій обов'язок. Гадаєш, мені це подобається?

— Аякже, певно, що тобі це подобається, отче мій, хіба ти мусив вигублювати весь той люд два роки у Кремі й калічити цих міланців — і не під час битви, а з холодним серцем, через впертість, помсту, образу?

— Ага, то ти спостерігаєш за моїми подвигами, як Рагевін! То знай, що не була то впертість, а лиш попередження іншим. Це єдиний спосіб, яким можна приборкати цих непокірних дітей. Гадаєш, Цезар з Авґустом були милосердніші? Це війна, Бавдоліно, а ти знаєш, що таке війна? Тепер ти великий бакаляр у Парижі, а маєш знати, що коли повернешся, я хочу, щоб ти зайняв посаду при моєму дворі, а може, навіть посвячу тебе в лицарі. Гадаєш, можна бути в почті імператора Священної Римської імперії і не закаляти собі рук? Тобі огидна кров? То скажи, і я звелю постригти тебе в ченці. Але не забувай — тобі тоді доведеться провадити цнотливе життя, а мені розповідали про твої походеньки в Парижі, і я просто не уявляю тебе ченцем. Звідки в тебе цей шрам? Дивно, що він у тебе на обличчі, а не на задниці!

— Може, твої нишпорки й розповідали тобі всілякі історії про мене в Парижі, але мені не треба нишпорок, щоб дізнатися про те, як гарно ти повівся в Адріанополі — про це на кожному розі говорять. Краще вже мої пригоди з чоловіками парижанок, ніж твої з візантійськими монахами.

Фрідріх аж скам'янів і весь поблід. Він чудово знав, про що говорив Бавдоліно (який дізнався про це від Оттона). Ще бувши герцогом Швабським, він прилучився до хрестоносців і взяв участь у Другому хрестовому поході на Святу землю, щоб стати на допомогу християнському королівству в Єрусалимі. І коли християнське військо просувалося насилу вперед, біля Адріанополя одного з його вельмож, який віддалився трохи від валки, пограбували і вбили — можливо, це зробили місцеві розбійники. Між латинянами і візантійцями тоді й так уже була сильна напруга, а Фрідріх сприйняв цей інцидент як образу честі. Як у Кремі, гнів його був нестримним: він напав на поблизький монастир і вигубив усіх монахів.