Умберто Эко - Бавдоліно

— І так завдяки твоїм віршам Поет став знаменитим.

— Авжеж. Майже рік у листах, напхом набитих запевненнями у відданості, Поет надсилав Райнальдові вірші, які я йому поступово писав, і врешті Райнальд став вимагати, щоб незвиклий цей талант будь-що негайно прибув до нього. І Поет вирушив, маючи із собою добрячий запас віршів, яких йому мало вистачити щонайменше на рік, якщо він витискатиме їх із себе достатньо скупо. То був його тріумф. Мені ніколи не збагнути, як можна пишатися славою, одержаною як милостиню, але Поета це цілком задовольняло.

— А мене от дивує інше — не розумію, чому тобі справляло втіху бачити, як твої твори приписують іншому. Хіба не жорстоко, якщо батько віддає плід свого лона іншим як милостиню?

— Призначення корчемної поезії — переходити з уст в уста, і почуваєш себе щасливим, коли чуєш, як твої вірші співають, і було б егоїстично прагнути їх оприлюднення лише для побільшення власної слави.

— Не думаю, що ти такий уже смиренний. Ти був щасливий, бо ще раз став Князем Олжі — ти пишаєшся цим і сподіваєшся, що хтось колись віднайде твої любовні послання серед зшитків абатства Святого Віктора, бозна-кому їх приписавши.

— Я зовсім не хочу здаватися смиренним. Мені подобається, коли завдяки мені щось діється, і тільки я знаю, що то діло моїх рук.

— Це нічого не міняє, друже мій, — мовив Никита. — Я поблажливо припустив, що ти хочеш бути Князем Олжі, а тепер ти даєш мені зрозуміти, що хотів би бути Господом Богом.

Навчаючись у Парижі, Бавдоліно добре орієнтувався в тому, що діялося в Італії та в Німеччині. Підкоряючись наказові Оттона, Рагевін далі писав «Gesta Friderici», але, дійшовши до кінця четвертої книги, вирішив зупинитись, бо перевищити число Євангелій здавалось йому блюзнірством. Задоволений з виконаного обов'язку, він покинув двір і нудився десь у баварському монастирі. Бавдоліно написав йому, що він має доступ до книг безмежної бібліотеки абатства Святого Віктора, і Рагевін попрохав його, щоб той назвав йому якийсь рідкісний трактат, який міг би збагатити його знання.

Розділяючи Оттонову думку про вбогість уяви бідолашного каноніка, Бавдоліно вважав, що буде корисно дати їй поживу, і, повідомивши йому кілька назв рукописів, які він бачив, подав йому ще й інші, висмоктані з пальця назви, приміром, «De optimitate triparum» Беди Велебного, «Ars honeste petandi», чи «De modo cacandi», «De castramentandis crinibus» або ж «De patria diabolorum». [85] «Про пречудові якості тельбухів», «Мистецтво добропристойного пукання», «Про спосіб випорожнюватися», «Про розквартирування полчищ у чупринах», «Про вітчизну диявола» (лат.). Усі ці писання викликали зачудування й цікавість доброго каноніка, який тут же попросив зробити йому списки тих незнаних скарбів мудрості. Послугу цю Бавдоліно зробив би йому з превеликою втіхою, щоб заспокоїти докори сумління за той стертий Оттонів пергамен, але, власне кажучи, він не знав, що має списувати, і тому мусив сказати, що хоча, авжеж, ці твори зберігаються в абатстві Святого Віктора, одначе вони позначені єрессю і тому каноніки нікому їх не показують.

— Згодом я дізнався, — розповідав Бавдоліно Никиті, — що Рагевін написав одному вченому парижанинові, з яким був знайомий, прохаючи його дати запит на ці рукописи у вікторинців, які, звісна річ, не знайшли від них навіть сліду; вони звинуватили свого бібліотекаря в недбальстві, а бідолаха присягався, що ніколи їх на очі не бачив. Можу собі уявити, що врешті-решт якийсь канонік, щоб виправити цей недогляд, й справді написав усі ці книги, і сподіваюся, що колись хтось таки їх знайде.

Тим часом Поет регулярно сповіщав його про Фрідріхові подвиги. Італійські міста не дотримувалися присяг, складених на сеймі в Ронкальї. Договори передбачали, що бунтівні міста мають знести мури й знищити воєнні машини, а натомість міщани лише вдавали, що засипають рови навколо міста, а рови як були, так і залишились. Фрідріх послав до Креми легатів з нагадуванням, щоб вони поквапилися, але мешканці Креми погрожували вбити імперських посланців, і вбили б таки, якби ті не втекли. Тоді Фрідріх послав до Мілана самого Райнальда й одного палатинського графа, щоб вони призначили посадників, бо якщо міланці вибирають собі консулів самі, вони не можуть твердити, що визнають права імператора. Але й там мало бракувало, щоб обом послам нам'яли боки — а то ж були не абиякі посланці, а сам імперський канцлер і один з палатинських графів! Невдоволені міланці взяли в облогу замок Треццо і закували в ланцюги його гарнізон. Урешті вони знову напали на Лоді, а цісар просто не тямився від люті, коли йому зачіпали це місто. І щоб дати їм научку, він взяв Крему в облогу.