А Шрам, не витерпівши, додав:
— Так робили тілько пани ляхи да наші недоляшки. Чи не обляшила й тебе твоя княгиня?
— Як отеє так? — крикне Гвинтовка.
— Так, що твої речі і звичаї годились би й звірю Єремі.
Почервонів, як мідень, Гвинтовка.
— Батьку! — каже. — Од одного тебе я стерплю такі речі, не проливши гарячої крові! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єрема!.. Да нехай сатана візьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Вкраїну шаблю один против десятьох!
Да й вийняв з піхви шаблю і блиснув нею на сонці; а сонце вже сідало і тілько на сволоці крізь вікна червоніло.
— Ну, ну, угамуйсь, — каже Шрам, — хіба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться під гарячу минуту? Не все, кажуть, переймай, що по воді пливе.
А сам собі подумав: "І Єремі дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?"
— І справді, — каже Гвинтовка, — припало ж мені тепер змагатись, як треба гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!.. Помиливсь ти, панотче,каже знов до Шрама, — дуже помиливсь, сказавши, що жінка мене обляшила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер служать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обляшила. Княгине, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!
Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів притьмом довести перед Шрамом, що в його жінка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня. І так, як мертве нехотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов не своїми ногами, увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І так, як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить, і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свойому чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл білою скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по лікоть, здаються чистішими од скатерті і ніжнішими од миткалевих рукавів — сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надворі. Чи на те ж вони виховані, випестовані, щоб, покинувши високі князькії замки, застилати стіл козакові?
— Не честь, не слава хіба козакам, — каже господар, гледя на неї, — що в їх такії слуги? Сестро, небої о, прошу ж до гурту. Сідайте да й не клопочітесь у мене в господі ні про що, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська папі, високоімснитая княгиня! А Череваниха каже:
— Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б їй — у добрий час мовити — чого не сталось із переполоху. Може б, ізмити її свяченою водою, да нехай би наділа сорочку пазухою назад?
— Е, сестро! — одвітує Гвинтовка. — Мій голос підніме її і з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогодні: скажу тілько слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Наші козачки танцювали ж колись під лядську дудку.
Хто б то зміг розказати, що на ту пору діялось на серці в бідної княгині! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не зітхає. Слухає теє гор'дованнє од свого чоловіка так, мов не про неї й річ; тілько часом здригнеться од його грізного голосу, як струна на бандурі.
— Боржій, боржій, жінко! — покрикує на неї Гвинтовка. — Докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі здалася. Давай нам якоі-небудь настойки чи запіканки, тілько такої, щоб і старе помолодшало.
Принесла княгиня й запіканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обносити.
— Пийте тепер безпечніше, дорогії гості, — каже господар, — ляшка вас не отруїть.
— А од їх роду — не во гнів твоїй жінці — се іноді й станеться, — каже Шрам. — Може б, і батько Хмельницький пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами.
— Бач, моє золото, які твої земляки! — каже Гвинтовка. -Хвали бога милосердного, що я тебе слобопив од їх. Хоть, може, мої липові світлиці й не те, що княженецькп замки, так хоч поживеш між православними християнами; усе-таки не так смердітимеш лядським духом, як позовуть на суд перед бога!
— Та чи по нашому ж вона молиться? — шепнула Череваниха братові.
— Отак, сестро! — одвітує той голосно. — Невже ж ти думаєш, що я мав би кателичку за жінку? Уже не знаю, що там у неї в душі сидить, а вона в мене і до церкви ходить, і хреститься по-нашому. Перехрестись, моє золото!
Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічого не заважають слова, а Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бідний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Христа мучили, крутять да підкидають угору, так ся безталанна княгиня попалась тепер між козаки; і що там тії князі, сенатори да великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає.
Читать дальше