Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Я узяв в одну руку чарку, в другу – глек з медом і почав наливати: собі трохи, сусідам – по повному. Поруч сидів Лихо. Він віддер крило печеної качки, обгриз його згрубшого і викинув геть. Слідом за кісткою полетів і хліб: для людей він – святий, тому ми його топчемо ногами. Далі мій товариш випив, тоді знову почав жерти м’ясо, поки голосно і сито не ригнув. На нього подивилися з огидою, як на дикуна, Лихо ж витер масні пальці об хутряну накидку з соболя і блаженно розсівся на лаві.

Я боляче вдарив його ліктем під ребра – аж мій товариш застогнав.

– За що? – прошепотів.

– Не привертай до нас уваги! – гаркнув я притишено.

– Шо?

– Не ригай, не цмакай, не харкай… Тут тобі не Суздаль…

Тим часом Судислав доїдав кролячу ногу, обсмоктуючи кожну кістку. При цьому він ретельно роздивлявся всіх, хто сидів за столом, визначаючи, хто з них буде його другом, а хто – ворогом. Тоді озирнувся на відчинені двері і свиснув. У світлицю тут же забігли два пси.

– Тримайте! – гикнув боярин і кинув кістку. Один із псів зловив на льоту.

– Ух ти, – зрадів Лихо, віддер від печеного зайця цілу ногу і також кинув псам. Ті подивилися на нього грізно і, замість ловити подачку, стали люто гавкати: занюхали-таки у нас нечестивий дух!

– Цить! – гукнув на собак воєвода, але ті розізлилися ще більше і, вискаливши зуби, аж ричали на нас із Лихом. На щастя, прибігли слуги і їх забрали.

Запала мовчанка. Воєвода випив іще зі свого кубка, тоді сказав до Судислава.

– Із чим прибуваєш до нас, боярине? Кажуть люди: замок маєш такий під Галичем, що й сам князь такого не видів! І вина-меди добрі там є. Що ж приводить тебе до нашої землі?

Бернатович відповідав поволі, ніби неохоче:

– Ваше вино також мені смакує. Гарно у вас тут. У Галичі не так: там, як у казані кипить, а тут – спокій, тиша, тільки солов’ї співають та коники сюрчать у ставі. А над річкою як гарно – чистеньке, тихе плесо, верби хиляться до води, трави шовкові, запах зілля дивний. Вдихнеш отак – аж дух забиває, а в голові макітриться, як від старого меду.

Ми ще не знали, чого далі чекати від хитрого боярина, адже мало хто вірив у те, що він прибув сюди милуватися природою. Усі мовчали, чекаючи, що буде далі. Судислав витримав паузу, а тоді мовив тихо, проте його почули всі:

– На нас ідуть ляхи й угри. За кого ж станемо: за ними, чи за Мстиславом, князем нашим, котрий лишив нас на поталу ворогу?

Бояри один по одному загомоніли, та все голосніше й голосніше.

– Не може того бути: у Мстислава мир і дружба є з Лестьком! – сказав один.

– Уже нема. Данило пішов війною на ляхів, відбив у них Берестій, Угровськ та другі городки. Лестько думає, що то Мстислав намовив зятя. Чи так, чи сяк, а сини Романові знову хочуть накликати війну на наш край.

Бояри загули ще більше: дивувалися, як швидко сини Романові вбираються в силу.

– Як же ми можемо стати за Лестька, якщо Мстислав є нашим князем? За князя свого постоїмо! – гукнув один з молодих і гарячих бояр. Та раптом усі затихли, чекаючи, що скаже Судислав. Він усе крутив у руках свій кубок, оглядаючи його зусібіч, тоді поставив на стіл і мовив:

– Мстислав і так у Галичі сидіти не буде: має многі землі під собою. Замість себе зятя свого залишить – Данила. Хочете, боярове, аби син Романів сів на столі Галицькому?

Відразу йому відповісти не змогли – замислилися. Тоді мовив один:

– Роман багато зла наробив боярам.

– Він забере у нас землі і ліси, – мовив інший.

– Данило забере нашу сіль! – випередив Судислав третього, що також хотів щось сказати. – А чого ми варті без нашої солі?

Бояри замовкли. Бернатович вів далі:

– Колись я сам їздив до короля угорського, аби відпустив нам Данила. Я кланявся йому, просив. Надію тоді ще мав, що малий узяв вдачу мамину, а не вітцеву. Та нє, не таким виріс. Разом з братом своїм у пір’я вбивається, повертає собі землі батькові, в один кулак збирає. Знаю таких: не спочине, доки свого не доб’ється, доки в Галичі не сяде. То що ж робити будемо?

– То вже ти нам порадь, боярине, – сказав воєвода.

Бернатович легенько посміхнувся.

– Відколи Роман згинув – не було міцної княжої руки над нами, бо перекидали ми князями, як самі собі хотіли. Час би вже й Мстислава гнати із нашої землі, а з ним і зятя його. Ляхи з уграми поможуть. Запремося в замку! Стіни тут, у Городку, високі, рови глибокі, припасу вдосталь. Будемо стояти, доки не прийде допомога.

Бояри перезирнулися: схоже, їм така думка припала до душі. Та були й такі, що сумнівалися, однак ніхто із «зажирілих» бояр відкрито не виступив проти. З тими, що вагаються, треба було провести бесіду, тому я вилив залишки меду зі жбана в чару свого сусіда зліва, а сам покликав служку. Той забрав порожній посуд, я ж непомітно запхав йому монету до кишені.