Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Дощ перейшов, та сонце все одно не наважувалося виходити з-за густих хмар. Вони й далі висіли над самою землею, чекаючи вітру, аби він поволі посунув їх далі. Було тихо.

– Рятуйте! – знову розпачливо вигукнула жінка, порушуючи цю мертву тишу.

Степовик ударив її в лице так, що вона впала на землю. Озирнувся. На галявині було чимало обрів, однак кожен із них займався своїми справами, а за ним спостерігало лише декілька.

– Давай трахни її. Ти ж мужик, чи хто? – вишкірився Біда.

Вожаку степовиків, що виконував цю екзекуцію, така думка прийшлася до вподоби, однак він цього не показав. Поволі нахилився, узяв напівпритомну свою жертву за косу і почав підводити.

– Чекай, – стримав інший на ймення Недоля. – Ти, Половий, маєш дати їй вибір.

Вожак відвернувся і сплюнув.

– Ми, обри, нікому вибору не даємо. Має бути завжди по-нашому, беремо, що хочемо. За нами – сила, а отже, ми можемо робити те, що нам заманеться.

Недоля посміхнувся:

– Ти помиляєшся, Половий. Згадай собі, як колись сам стояв перед вибором? Де б ти був зараз, якби я не підійшов до тебе та не запропонував дві дороги: ліворуч і праворуч?

Половий мовчав. Недоля продовжив:

– Тинявся б ти зараз поміж Доном, Волгою та Окою у пошуках нових пасовищ для своїх ведмедів! Тоді ти послухав мене, тож тепер ти – цар! Цю корону ти здобув, грабуючи багаті землі слов’ян. Та чи зможеш ти її втримати? Чи зможеш насолодитися всім награбованим?

Половий мить постояв мовчки, тоді зазирнув в очі своєї жертви. Жінка тремтіла від страху, однак не побоялася глянути на нього. Із розбитої губи текла кров, та, незважаючи на це, вона була тоді дуже гарною.

– Я даю тобі вибір, – почав степовик. – Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.

Схоже, для жінки вибір був очевидний.

– Ліпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася ця відповідь, він дуже хотів, щоби жінка зробили «правильний» вибір, тому підняв ставки.

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моєю дружиною і царицею. Житимеш у розкоші. А коли ні – то я віддам тебе на поталу своїх людоловів. Ти помреш у муках, а твоє тіло роздиратимуть дикі звірі. Вибирай, – ще раз наполіг Половий.

Жінка опустила очі, готуючись до смерті.

– Ніколи!

Вона і справді була дуже гарною, і з неї вийшла б добра цариця. Одначе ця жінка вибрала інакше. Половий видихнув, тамуючи гнів, тоді почав добувати свій меч, поволі заніс його над головою жертви. Вона навіть не охнула.

– Шкода, – натомість зітхнув Недоля.

– Зупиніться!

Михайло чорною тінню вислизнув з лісу, а голос його був такий різкий, що обри аж здригнулися з несподіванки. Завмерли. Один Недоля почав поволі підводитися, раптом ухопив бойову сокиру і кинув нею у Михайла. Смертоносна зброя профурчала, обертаючись у повітрі.

– Зупинися! – ще раз наказав муж – і від його голосу сокира застигла на півдорозі.

Усе затихло. Навіть липи старі перестали шуміти. Завмер вітер. Річка стала, зупинивши свою течію. Обри також застигли: хто стоячи, хто балакаючи, хто підносячи до рота ситний слов’янський хліб. Катована жінка також застигла поглядом, дивлячись на Михайла своїми великими виразними очима.

Підвівся лиш той, хто не був людиною, – Недоля.

– Чого тобі треба?

– Я прийшов по неї.

– Опа-ча, – вишкірився степовик. – Вона зробила свій вибір, так що ти тут нічого не зробиш, білий! Вали звідси!

– Я не відступлюся, – твердо відповів Михайло.

Демон перестав шкіритися, натомість нагнав на себе страшну гримасу гніву.

– Не жартуй зі мною, Михаїле! Нас тут четверо, а ти – сам-один! Сила – за нами!

На підтвердження цих слів позаду Недолі стали Біда, Лихо і Малий. Михайло мовчав, навіть не думаючи відступати. Недоля добре це бачив, тому вів далі:

– Ти готовий віддати своє життя за оцю жінку? Вона ще трохи – і буде наша. Ти не бачив, як блиснули її очі, коли обрин сказав їй про царство, про розкіш. Про життя! Вона лише жінка, а жінки завжди лягають під сильнішого. Тому, мій білий друже, зникають цілі народи, хоча люди залишаються. Асиміляція… Те ж саме чекає і тутешніх русинів.

– А як же пророцтво? Як же Андрій, що стояв зі своїм хрестом на Дніпрових кручах?

Недоля удавано засміявся:

– Це все байки…

– Не бреши, демоне! Тут іще будуть стояти міста християнські із церквами золотоверхими. А що до жінки – вона не дасться. Не всі такі! Так, люди є різні, але Він помер за їхні гріхи, я ж готовий накласти головою за їхню надію!