Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Раптом тривога, що мучила мене цілий час, підсилилася до максимуму. Страх своїми пазурами обхопив моє серце і стиснув до болю. Тремтячою рукою я натиснула на кнопку склопідйомника, гукнула:

– Іване, чекай, не йди!

– Що? – Мій чоловік озирнувся, не зрозумівши мого заклику.

Та було вже пізно: позаду ковзнула постать бандюги з биткою у руках. Я скрикнула, Іван миттю озирнувся і встиг заблокувати удар, проте тут же вдарив і «гаїшник».

Я миттєво полізла у сумочку: треба було діяти негайно. Звідки у мені тоді взялася така внутрішня сила, тоді ще я зрозуміти не змогла. Набираючи цифри на мобільному, кинула погляд на дорогу – мій Іван відбивався від чотирьох. Був сильним, мав розряд з боксу і дуже цікавився козацьким гопаком… Нарешті я відшукала потрібний номер, натиснула кнопку виклику.

– Алло, пане Михайле! – На щастя, він не спав. – На нас напали, нам потрібна допомога. Де ми? На львівській трасі, тільки з Городка виїхали!

Я говорила ці слова, сама ж спостерігала за дорогою. Іван таки пропустив сильний удар биткою по корпусу. «Гаїшник» тут же кинувся на нього і звалив з ніг, так що вони обоє з розгону попадали на асфальт. Троє інших виродків кинулися на них зверху, стали кулаками й ногами бити мого чоловіка.

– О Господи! – видихнула я і кинула на сидіння телефон, у якому все ще чувся голос Михайла:

– Тримайтеся, вже лечу!

О, я мала намір триматися. До кінця. Дикою кішкою перелізла на місце водія, тут же рукою схопилася за ключі, які, на щастя, Іван залишив у замку запалювання. Півоберта – і двигун завівся, загорілися фари, освітлюючи нічну дорогу. Бандюги враз спинилися, озирнулися. Мої ноги уже тисли на педалі, руки ж викручували кермо до максимуму вліво. Раптом наш сімейний мінівен заревів, наче спортивна машина, і рвонув з місця. Я встигла побачити вибалушені очі нападників, коли освітила їх фарами і на усіх парах помчала просто на них. Вони підхопилися і кинулися врозтіч, боячись опинитися під моїми колесами. Перед самим Іваном, що поволі підводився, я вивернула, відчинила дверцята. Він уже ступив крок до мене, як раптом зовсім поруч пролунав постріл, тоді ще один. Лобове скло нашої машини розлетілося вщент, так що я мимоволі скрикнула і закрилася руками. Стріляв «даїшник». Іще двома пострілами він розстріляв наші колеса – і враз усе стихло. Мій Іван зупинився, випроставшись перед дулом пістолета. «Даїшник» кинув погляд у мій бік.

– Вилазь, сука.

Я не поспішала, розуміючи, що час грає за нас.

– Вилазь, тварь, а то зараз розстріляю на…!

– Не стріляйте, я вас дуже прошу. Я вже виходжу, тільки не стріляйте! – простогнала я з машини й повільно вийшла. – Прошу вас, не треба. Ми вам віддамо все…

– Закрий пащеку. А тепер пішли вперед. Туда!

Він показав на придорожні кущі, що розлого розрослися обабіч дороги. Там панував густий морок, запах біди і смерті подував звідти.

– Прошу вас, не треба… – почала благати я, Іван же досі стояв мовчки. Балонова куртка його була у грязюці, із розбитого обличчя текла кров.

– Я сказав – туда! Як будете мене злити, н-на, постріляю, н-на! – ще раз повторив «даїшник».

– Ми не хочемо вас мочити, – раптом втрутився у розмову інший бандюга, старший за цих трьох. – У нас, кицю, справа є до твого чоловіка. Він добрим людям дорогу перейшов, тому нам треба дешо йому пояснити. Якщо будете нормально поводитися – вийдете звідси живі-здорові.

При цих словах Нед-Недоля (я уже пізніше довідалася його ім’я) перевів погляд з мене на Івана.

– Пішли, – скомандував «даїшник».

Я підійшла до Івана узяла його за руку, стиснула. Його штовхнули у спину – і ми поволі пішли до кущів. Попереду крокував Нед, позаду нас – троє інших. Тільки ми опинилися за кущами, як старший раптово обернувся і блискавично вдарив Івана в живіт. Іван присів, я тут же накрила чоловіка собою.

– Прошу вас, не треба, ми вам усе віддамо!

Четверо виродків стали наді мною.

– Ну шо, гандон, тепер ти поняв, за шо тебе пресонули? – спокійно запитав Нед.

– Догадуюся, – відповів Іван.

– Тоді хулі ти бикуєш, раз такий догадливий? А, тіпа патріот, да? Національно свідомий? Мій шеф правду каже: з такими, як ти, бендьорами недобитими, інакше не можна. А ти хоч знаєш, хто мій шеф? Догадуєшся, пацанчик?

– Та пішов ти… – гаркнув Іван і тут же отримав іще один удар, цього разу ногою. Тоді знов. Я скрикнула і щільніше закрила його собою від ударів, так що і мені дісталося: копали добряче, різкий біль пройняв тіло, а перед очима все миготіли «шкари» сорок п’ятого розміру. Нарешті спинилися. Я продовжувала закривати голову руками, тулячись до свого чоловіка. Він обіймав мене, намагаючись хоч якось уберегти від побоїв. Лице його було страшне, закривавлене, в очах світився страх, тільки, як я здогадалася, не за себе.