Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

– Наш гетьман чоловік сумирний і добрий, за Україну стояти не вміє, хто не нападе, всі деруть. Нам би гетьманом чернігівського полковника, не так би він за Україну став і москалям її розоряти не дав. В його полку москалі волі не мають.

– Стати б усім сукупно… Вигострити шаблі…

Тільки цей голос і упізнав Він належав молодому Марковичу, сину лубенського полковника Андрія Марковича, рідного брата гетьманші. Йому всього лиш двадцять три роки, він один сидів серед поважних старшин, його батько найдовався в поході Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академії, одначе він старший від мене, скінчив її торік.

– Ет, розпатякалися… Всі сміливі за столом біля мисок. Полуботок – козак доброго клича. Але мають, мають москалі волю і в Чернігівському полку. Й донощики мають волю. Втямили?

– Чого б то не втямити… Жартуємо ж…

Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я підвівся й пішов стежечкою через палісадник. Заздрив Якову Марковичу, його сміливості, але… й осуджував його, хоч розумів далеко не все, про що говорилося в хаті.

Переді мною розкривалося щось таке, куди навіть не намагався протиснутися думкою. Жив у іншому світі: де скрипка, де книги, де дрібні пригоди й велике нещастя, смерть моєї матері, але було й ще щось зовсім інше, лячне і неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болоті, як голос з ночі, який лякає та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнім, а все інше – то тільки порох буття. А з іншого боку – нащо воно мені, чому має мене вабити, що воно може мені дати, саме мені…

Знаю, всяка влада від Бога, намісником Господа є на землі цар і його веління повинні виконувати всі. Цьому нас навчали наші професори, про це не раз казав у своїх божественних проповідях наш ректор Феофан Прокопович, наймудріша людина, яку мені доводилося бачити. Без царя ми б всі погинули, нас би підім'яли й понищили чужоземні народи, без царя ми не дали б собі ладу. Він єдиний думає й піклується про нас, як про своїх дітей. Так прорікав Феофан Прокопович, світоч вченості нашої, наш найбільший мудрець.

Повірити в нині почуте було важко. Та й чому воно має мене обходити? В мене є мої книги, є скрипка. І є бандура. Найліпше ж викинути все те з голови.

Я пішов на вереск музик, до помосту. І не впізнав його. Там чинилось щось несосвітенне. Вітер, вихор, заметіль… Танцювали майже всі парубки та дівчата. Танцювали в кружок. А посередині вертілася, крутилася, вибивала дрібушечки дівчина. Молодесенька-молодесенька і струнка, як тополька. Личко розчервонілося, очі горіли, дві чорні-чорнющі коси літали довкруги неї, не здибитися. А жовті сап'янці стукотіли, й витьохкували під ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубоніли, не дуданіли, а ахкали і заливчасто сміялися брязкальцями. В ту мить у коло до дівчини влетів ще один танцюрист – Яків Маркович, і закрутився, завертівся довкола дівчини. Чоботи в Якова з подзвоном – з срібними дзвінками, врізаними в закаблуки, – дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дівчина летіла, й одіж не встигала за нею, оголюючи білі смужки ніжок над чобітьми, руки її були граційно розкинуті, здавалося, вони пливуть у повітрі самі по собі. Музиканти закінчували зорьку й одразу переходили до катеринки, від катеринки до закаблуків, від закаблуків до жидівського триндика, якого танцювали з вихилясами, жартівливо.

За кілька кроків від себе я побачив дорідну, немолоду, але ще не зовсім зів'ялу красиву жінку в дорогому парчевому кораблику, зі складеними на грудях руками. Вона посміхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша! Анастасія Марківна. Її знає в Глухові старе й мале. Як знають і те, що вона управляє гетьманом й почасти всім гетьманством. Милувала очима дочку, милувала племінника, пестунця, який і жив при гетьманськім дворі і якому вже виклопотала в гетьмана село Сварків біля Глухова, «вбачаючи знатного військового товариша Якова Марковича до послуг військових здібності й надалі до оних його заохочуючи». Так було написано в гетьманському універсалі.

Бубнярі вдарили наостанку так, що затремтіло листя на молоденькій яблуньці, й попадали в траву – удавано чи насправді показуючи, що танцюристи вморили їх до знемоги. Парубки та дівчата, захекані, витирали піт шовковими хусточками, сходили з помосту. Яків та чорнява дівчина стояли посеред помосту, там, де їх застав кінець танцю. Я згадав Яковові слова про «вигострені шаблі» й уважно подивився на нього.