Богдан Лепкий - Мотря

— Значиться, на Україні, — почала, — вже родителі над своїми дітьми ніякого права не мають,

— І на Україні родителям над дітьми знущатися не вільно.

— Але поривати їх вільно?

Гетьман встав.

— Любов Федорівна. Ви ставите мене в дуже скрутну ситуацію. Як господар хати хочу бути чемним для своєї гості, для матері Мотрі Василівни і для дружини Василя Леонтійовича, а ви приневолюєте мене говорити до вас, як до людини ворожої мені, заганяєте мене в такий кут, у якому я не люблю і не хочу стояти. Дозвольте собі сказати, що на Україні я гетьман, а в свому дворі хазяїн. Всякі напади на нього я готовий відперти рішучо. Ніхто не приневолить мене робити інакше, ніж це мені мій розум і моя совість велить.

Любов Федорівна знов кинула собою на канапі, а гетьман знову спитав її:

— Вам, мабуть, невигідно сидіти, перейдем, може?

Вона змовчала. То поправляла складки свойого вбрання, то очима водила по світлиці. Зрозуміла, що не вдіє нічого. Це не Василь Леонтійович. Мазепа — грець!

— Що ж мені тоді Василеві Леонтійовичу переказати?

— Що хочете, а від мене поздоровіть його і побажайте, щоб він був справжнім головою своєї родини.

— Ще одна така зневага, і в обморок попаду.

— Як ваша ласка. В моїй хаті гостям лишаю волю.

— А чого ж тоді не пускаєте Мотрі?

— Хто вам це сказав? Прошу, підіть, спитайте її, якщо, не зважаючи на своє хибке здоров'я і на заборону лікарську, вона згодиться їхати з вами, я перечити не буду. Її бажання дорожче для мене від мого хотіння. Провести вас у Мотрині кімнати?

— Спасибі. Я їду.

— Як ваша воля. Не спиняю нікого.

Гетьман провів Любов Федорівну до передньої, заждав, поки вона не вдягнула шубу, і розпрощався, начебто між ними нічого злого і зроду не бувало.

Заколисався форес на передніх конях, служки скочили на лавочку за будою саней, коні рушили з місця, і за хвилину Любов Федорівна зникла в довгій алеї перед очима старшин, що крізь шибки вікон пильно стежили за нею.

— Ну, та й баба ж тобі!

— Чортова теща.

— Чорт сім пар постолів сходив, заки їх докупи позводив.

Гетьман до старшин вернув:

— Простіть, що загаявся так довго. Прикру розмову довелось мати.

— З вашою свахою, — повернувся Ломиковський до Апостола, — дійсно, розмовляти не дуже-то приємно. Не знаю, як колись Василь Леонтійович з нею любі розмови провадив.

— Того-то ви не кажіть, — перечив Апостол, — то колись така вам панночка була, як писанка, хоч на серце клади.

— А нині, хоч до боку прикладай замість гірчиці. Певно, спалить.

— Honores mutant mores [60] Почесті міняють характери (латин.) , — відповів Апостол, — а до того не кожне старе вино солодке.

— От таким вином упиться!

— А Василь Леонтійович, як упився за молодих літ, так до старості витверезитися не може.

— На його б раз добре гукнути; так очуняв би. По добру ним нічого не вдієш. Татари до Чінгісхана привикли.

Гетьман не слухав тієї розмови. Його збентежила несподівана гостина. Ось тобі і гостя! Хоч клич Петранівського, щоб стріляв до неї. Ти її слово, а вона тобі два, ти її колючкою, а вона тобі ножем поміж ребра. Ось таку з полком у найгірший вогонь послати. Мабуть, і Петра налякала б.

Гетьман зрозумів, що діло в велике заходить. Любов Федорівна порушила небо і землю… Як воно скінчиться?.. Але до старшин пора.

— Панове-товариші, — почав, — взивали мене, щоб я камінь двигнув. А отеє бачили, які каменюки підкочує мені доля під ноги. Ані перейти, ні перескочити через них.

— Розбити, — радив Кожухівський, — щоб і сліду не осталось. Доволі того лиха. Оці інтриги, як стоголова гидра, одну відрубаєш, то друга наросте.

— Не друга, а десять на місце одної.

Апостол, хоч і сват, себто тесть Кочубеєвого сина, не раз не щадив Любові Федорівни, а за те жалував Ті слабохарактерного мужа.

Котрийсь із старшин сказав, що він тую бабу прямо у вежу замкнув би, бо через неї ніколи спокою не буде.

Гетьман зачув ту раду.

— Я навіть достатню причину маю, — казав. — Міг би покликати Любов Федорівну на суд. Але не зроблю того.

— А що ж тоді ваша милість гадають робити?

— Те, що вважатиму потрібним для нашої справи. Усім нам треба тепер забувати про себе, а тямити про загальну справу. Жертвою одиниць росте гуртове діло.

Старшини засиділися поза північ і від'їхали гуртом. Орлик також. Біля гетьмана остався Войнаровський. Гетьман не спішився спати. Знав, що не всне.

— Гарне Різдво, правда, Андрію? — говорив з жалем до свого небожа. — А заповідалося так гарно.