Богдан Лепкий - Не вбивай

— Їду я раз, — розказував пан Згура, — попиваючи мід за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею, — їду я з двома тільки козаками, коли дивлюся, так, може, кроків двісті-триста переді мною, з-поза могили в степу виступає валка людей. Зразу гадав, чумаки їдуть, пізніше подумав, чи не татари ясир женуть, аж під'їхавши на кид стріли, бачз — відділ узброєних ратників веде скутих невольників, душ, може, двісті-триста.

— Чи не забагато, пане Згура? — перервала панна Мар'яна.

— Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотні їх не було, а ратників дванадцять.

— Як дванадцять розбійників.

— Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбійників. Що ж мені тут робити? Тікати — почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже побачили мене, значиться, треба йти на перебій, треба їх кликом розбивати.

— Як то клином? — питалася панна Мар'яна.

— Постривайте, ось як. Я напереді, як вістря, мої козаки за мною, так що голови їх коней доторкалися боків мого знаменитого верхівця…

— Розінанте?

— Ні, Чорнозора — так звався мій кінь. У лівій руці спис, у правій шаблюка…

— А поводи?

— Які ж бо ви, панно Мар'яно! Поводи в зубах, отак-о. Тут пан Згура у ліву руку вхопив вилки, в праву ніж, окраєць обруса в зуби, нагнувся понад стіл, як їздець на коні до атаки, підняв брови, витріщив очі, насторошив вуса, вишкірив зуби і зробився такий смішний і страшний, що жінки аж закричали.

— Таким отеє клином, — розказував дальше, — як громом з ясного неба, вдарили ми на отсих ратників, котрі висунулися були наперед, лишаючи своїх невольників, як стадо баранів геть за собою…

— І що? — спитали всі три жінки нараз.

— І що ж би! Ні один живим не остався. Хто від списів, хто від мечів, усі на боєвищу лягли, порубані й посічені, як м'ясо на стільниці.

— А невольники?

— Це, бачите, не були невольники, лиш рекрути, котрих ратники для царя свіжо набрали, з головами наголо вибритими і зі зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського війська солдатів набирають. А доставивши їх до казарми, кождому десятому без розбору і без вини дванадцять київ відчислюють, щоб знали, що таке дисципліна. Тоді замикають їх на хліб і воду і щолиш по такім привітанню зачинають муштри вчити. Що я з ними зробив? — питаєте. Річ проста. Відпровадив їх до границі, вліпив кождому по три киї і наказав, щоб більш на Україну не навідувалися, бо тут б'ють.

— Їх сто, а вас трьох, і дали себе пороти?

— Панно Мар'яно, — жалувався пан Згура, — їй-Богу, інквізитор ви якийсь, а не панночка субтельна, ніякої віри в нашу шляхетну правдомовність не маєте, ніби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу.

— А скажіть, будь ласка, що таке Згура? — спитала нараз, роблячи невинну міну, панна Мар'яна.

— Згура? Це, бачите, ми колись звалися Діоскур, а з того зробили Згура, отак як на фельдмаршала кажуть наші козаки фершал.

— А може, ви не Діоскур, а Діомед? — завважила панночка, але пан Згура, замість відповісти, потягнув тільки півлітри меду і так страшно блиснув своїми жовтуватими білками, що жінки долонями позакривали очі:

— Буде вже, пане Згура, буде!

— Буде вже, нащадку Діоскура, бо на нас терпне шкура, — жартувала панна Мар'яна. А по хвилині спитала: — А шведських офіцерів бачили?

— Чи раз. І в боях, і в полоні.

— То ви вже і в шведському полоні були?

— Не я в них, а вони в нас. Нічого собі хлопці. Бувають і гарні поміж, ними, тільки багато старих. Біляві, лучаються і руді, хоробрі і досвідчені в боях, а все-таки нашому братові не рівня.

— Хвали мене, ротику, бо розідру тебе.

— Це не похвала, а честь, кому честь, У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що і в світі рівного не знайти.

— Особливо на писок…

Так вони балакали і жартували до пізньої ночі, аж Марія Федорівна пригадала, що пора їм спати.

Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило, для кухні і для прислуги.

— Не будемо нашим паням місця забирати, — почав дякувати за вечерю Згура.

Але панна Мар'яна зараз-таки пришпилила його:

— Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня?

— Всі три, а я їх вірний слуга і підніжок, — відрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику. — І якраз тому не хочу я забирати місце паням у дворі. Підемо собі з Чуйкевичем у повітку, на сіно. На сіні добре спиться.

Пішли. Розтаборившися у гарно глиною вимащеній повітці, пан Згура почав:

— Прикро мені, пане-товаришу, починати, але мушу, з прихильності до вас і з вірності для нашого регіментаря, вельмишановного Івана Степановича.