Богдан Лепкий - Не вбивай

Хутір будився зі сну. В стайнях коні іржали, скрипів журавель, милися біля корита козаки. Набравши повні пригорщі студеної водиці, Мотриних дівчат обливали. Чисто, як гомін срібних струн, лунали веселі сміхи. Крізь віття дерев ніби приском сипнуло в очі. Сонце викочувалося на небо.

Мотря гетьманські листи за поясок уткнула.

Порвати і спалити їх?

Пощо?

Нічого поганого в них нема, нічого, щоб перед будучим мужем затаювати треба. Чуйкевич знає, що між Мотрею і гетьманом було. Вона його не дурить. Вирівняні рахунки поміж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо дописати її.

Мотрин чура Чуйкевичевого коня зі стайні виводив. Гладив його по шиї і приговорював пестливо. Кінь жадібно свіжий воздух ніздрями втягав. Пахощами ранніми несло від лугів.

Мотря обмилася, розчесала коси, свіже вбрання вдягнула.

Вітай, нова днино життя!.. Казала готовити снідання.

Дивно так. Вчора чужим приїхав, нині будучим мужем від'їжджає. Чого-то не буває через ніч!

Чуйкевич за сніданням ока з Мотрі не зводив. Ніби її іншою побачив — своєю.

Солодких слів не говорив їй. З очей видно було, як пропадав за нею. Тож-то важко від'їжджати тепер!

Так служба кличе, служба, не забава!

Марія Федорівна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна, мохом і пліснею обросла, насилу відшпунтували її. Пахощами понесло по хаті.

Марія Федорівна хотіла щось казати, так сльози не дали. Мовчки вихиляли чарки. Чуйкевич до ніг Марії Федорівни припав, прощав її, як маму.

Прийняла його і притулила до себе.

— Як сина, люблю тебе, — казала, цілуючи в голову, — а Мотрю, як доньку, діти ви мої рідні.

Втрійку до брами йшли. Марія Федорівна посередині, молоді по боках.

— Не барися з весіллям, — наказувала тітка, — тільки сир відкладаний добрий.

— Мене хоч нині до аналоя ведіть. Мотря мовчки ішла, ніби це не торкалося до неї. Бліда по невиспаній ночі, променіла душевним супокоєм, виглядала, як по бурі ранок.

На овиді хмари бовваніють, над головою ясно. Мотрин чура коня за поводи тримав.

— Гарний коник, прошу ясної панночки, — казав, — на ньому і вашій милості їхати було б безпечно. Чуйкевич усміхнувся:

— Як приїду вдруге, попросимо, щоб панночка спрібувала його.

— Тільки хай ваша милість не баряться, — казав, підставляючи Чуйкевичеві стрем'я.

«Ця біда вже догадалася чогось», — подумала собі Мотря, а вголос йому відповіла:

— А тебе піхотинцем оставимо, бо ти надто цікавий. Козаки поїхали вперед. Ніч щедрою росою скропила виїжджений шлях, і він за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спів:

— Чуєш, Іване, що співають тобі? — сказала до Чуйкевича Мотря.

— Самі в те не вірять, що співають, — відповів, сідаючи кріпко в сідло.

Лівою рукою поводи стягнув, в правій шапку тримав, низько кланявся.

Марія Федорівна рукою хрест у воздусі робила.

Стояли в брамі, поки з очей не щез.

На небі місяць май, а сонце гріє, як уліті. Трави повиганяли в хлопа, будяччя розрослося, як гай.

Та від того тільки кінським ногам деяка прохолода, а в козаків, хоч вони до сорочок пороздягалися, піт цюрком ллється.

Найкраще б перележати жару десь у балці, або в комишах над ставищем, або між розвалинами хат (їх чимало тоді попадалося по дорозі) і щолиш вечірком їхати дальше. Та годі! Чуйкевич поспішався. Совість не давала йому вважати на власні вигоди більше, ніж на службу.

В гетьманській військовій канцелярії праці повні руки. Творяться нові військові частини, полки виступають у похід, — війна!

Це одно, а друге — тепер і вднину не дуже-то безпечно, а ніччю їхати — про те, не маючи відповідного конвою, і не гадай!

Полтавщина гуділа. Десять років гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам і багатішим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощі, виростають свавольні купи і тривожать спокійних людей.

До того якраз із Полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де завелася Вільна Свобода, про яку по цілій Полтавщині ходили всілякі легенди, хвилюючи і без того вже збентежені війною уми.

Маємо гинути в походах або під нагаями царських посіпак, так краще тікаймо в світ за очі!

Навіть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всіляких гультіпак, що, кинувши свої рідні гнізда, готові були до всього. «Лучше псу муха, як поза уха», — казали, пускаючися на непевне діло. Сміливий ватажок, донський отаман Кіндрат Булавін, який, покладаючися на розпучливе невдоволення московського народу, підняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб він появився у Гетьманщині і зробив усякому панству кінець.