Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

Почались торги. Наші зара грекинь «пиндами» прозвали, бо вони, торгуючись, усе п'ять пальців показували й казали «пенте».

Зустріли Войнаровського.

«Дядько як?»

«Не краще. Що лиш ранком уснув».

Якийсь швед проходив мимо. «За дві годині в Бендерах у каварні біля мошеї», — кинув йому Войнаровський і знову Ганну дігнав.

«Мені в город треба, дядькові старого вина добути, угорського. Поїдеш?»

«Чому б то ні. А дядько?»

«Я хірурга просив, щоб, поки не вернемось, не відступав».

«То їдьмо!»

Обидовська новою повозкою з чурою і довіреним візником у Бендери покотила.

Мала годинка їзди.

Зупинилися в першім заїзнім дворі.

Причепурилася трохи й пустилася туди, як до мошеї.

Та не спосіб дійти. Обсіли її циганчата, голі, аж дивитися сором, і репетують: «Дай пан! Дай пан!»

Каліки рачки повзуть, каліцтвом милосердя взивають. Що мала дрібного гроша, розділила. Аж ось афуз [12] Ідіот. якийсь, ніби вискочив з пекла. Ще не бачила такого. Ввесь у мішку, рук йому не видно, тільки голова вилазить і вибалушує очі. На одній нозі скаче, мов опудало яке, як страхопуд. Зжахнулася і завернула назад на підсіння до своїх людей. По дорозі наздігнав її Войнаровський. Конем приїхав самотреть. Коні з одним чоловіком у заїзді оставив, а з другим за нею йшов.

«Ах, як я перестрашилася, Андрію! Не дай Біг!»

«Чого?»

«Афуз такий, ось він!» — і притулилася до Андрія.

Юродивий, побачивши ту саму паню в товаристві двох озброєних мужчин, заспокоївся і покірно сів перед мошеєю на плиті. Тільки очима так завернув, що зіниць не було видно, самі білка.

Ввійшли у каварню, та не там, де збиралися турки, а до окремої кімнатки, попрохав їх хазяїн, як достойних гостей.

Андрій козака перед дверми на варті поставив.

«Ох, як же ж тут кавою і часником чути!»

«Бо кава й шашлик тут найлюбіші страви».

«А накурено як!»

В кімнаті дійсно так було надимлено, що Ганна зразу й не побачила синього шведського капітана.

Войнаровський подав шведові руку. Той устав і поклонився Ганні.

Подали шашлик, каву, а для Ганни солодощі турецькі.

«Вибач, я маю з цим паном коротеньку розмову», — і почали балачку по-німецьки. Ганна цікаво розглядалася по стінах, любуючися гарними килимами й тонкими східними тканинами.

Розмова не тривала довго. Швед скоро з'їв, попив гарячою товченою кавою, попрощався й вибіг.

«Це хто такий?» — спитала Ганна.

«Один з канцелярії Цедергольма. Але не кажи нікому, що він тут був».

«Чому?»

«Бо того ні шведам, ні нашим не треба знати».

«Себто тайна?»

«Ще й яка. Це мій довірений чоловік. Часи, бачиш, непевні. Короля я високо ціню, але знаєш, як пакостив нам Піпер. І тепер ми ще поміж шведами маємо ворогів. — Добре знати, що вони про нас думають».

«То воно так?»

«А ти ж, як гадала, серце? І дядько скрізь своїх людей тримав, і інші їх мають, простою дорогою нині далеко не заїдеш. Тепер ще гірше, ніж колись. Король чоловік незвичайний, але тому він і може щось незвичайне зробити».

«Видати нас цареві?»

«Може й ні, бо лицарська честь не дозволить, але Висока Порта і татари, знаєш, що вони з Хмельницьким, з Юрасем та з Дорошенком робили. Так і тепер вони здібні щось таке зробити, чого й передбачити годі».

Ганна збентежилася: «І з нами теж?»

«Нині — ні. Нині Порта за нами стоїть. Сераскір гострий наказ дістав, щоб нікому волос з голови не спав, бо за це «зелений шнурок» чекає. Але нам треба знати, що завтра буде, чи шведи підуть з нами, чи покинуть нас серед дороги? Перше тим турбувався мій дядько, тепер на мене черга».

«А Орлик від чого?» — спохопливо спитала Ганна.

«Ганночко! Брат собі рад, а сестра собі несла. Так воно й тут!»

Подивилася пильно на нього… Значиться, він не опускає рук, не кладеться спиною на хвилю: неси мене… Хоче боротися, хоче щось значити в світі — жити. Лиш такого вона любила, над покривдженим милосердилася б тільки. А вона хотіла любити, наперекір долі і світові цілому.

Вхопила його за руку: «Андрію, правду кажеш? Ти змінив постанову? Будеш добиватися булави?» Хвилювалася. В її словах почувалася радість і тривога. Розумів, яку кривду зробив би їй, сказавши «ні». Тому без вагання відповів: «так».

Просяяла весною, казковим горицвітом зацвіла. Обіймала його очима, думками пестила, голубила хотінням: «Андрію, коли б тут не коршма, я поцілувала б тебе так палко, як не цілувала ще ніколи».

А тепер він спитав, усміхаючись: «Правду кажеш?»

«Зацілувала б на смерть».