Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

«Еге ж. Заробить, так, як скрізь. Пани ліс на око продають. Як хто заробить, то хіба чужий купець. А наш брат наметружиться, натерпиться і з сокирою за поясом та з пустою кишенею назад вертається. А бува, що й ноги йому поторощить. О, о, диви».

На скруті сплав на сплав увігнався. А на них ще й третій наїхав. Крик, зойк, вереск. Сміливіші з козаків, незважаючи на велику глибінь, роздягаються і скачуть рятувати. Інші приглядаються безрадно.

Зі сплавів серед ріки ніби башта поторощена торчить. Колоди, пні, ковбки, одні верх других, спираються, тручають, падуть. Деякі вирвалися і пливуть. «Тримайте біля закрута, тримайте». Дядько якийсь з люлькою в зубах проходить.

«Бідує народ. Правда?» — кидає, ніби від-не-схочу й дожидаючи відповіді далі

йде.

«Що бідує, то бідує», — кивають головами козаки. «Тут, може, ще гірше, як у нас». «Бо в чужому ярмі». «Усяке ярмо карк гне».

«Не кажи! Чуже дошкульніш».

«Ми всякому смак пізнали».

«І — не скинули», — жбурляє поміж них, як камінюку Мручко. Жбурнув і пішов.

Йому тепер знову багато діла. Старшини, як той пень розколений на троє: Войнаровський, Горленко, Орлик. Одні на других роботу скидають. Мручко за десятьох працює. Він тому рад. Вже досить з думками бився. Любить діло. За ділом молодшим себе почуває, а молодість — то життя.

«Ну, чого гави рахуєш! — гукає на своїх. — Розбіглися, як перепелиці в траві. Гадаєте, збиратиму, як надпливе пором? Еге! Вивалиш язик і плистимеш за нами, мов собака. Припізнися лише!»

Не любить, як нема ладу. Безладдя й безголов'я це в нього найпоганіші слова.

«Коли ті люди схаменуться? — нарікає. — Мало їм біди? І не бачать, яка тій біді причина?.. Тю!.. Все на ворогів спихають, а мені чужий ворог не страшний, тільки свій».

По короля і гетьмана сераскірова галера підпливала. Золочена, під шовковим наметом.

Мручко до Войнаровського підбіг:

«Ваша милість поїдуть з нами?»

«Або що?»

Потилицю почухав: «Бо самих пускати небезпечно. До бузувірів їдуть. Я вам десяток своїх хлопців дам».

«Не знаю, чи місце буде», — усміхнувся Войнаровський.

На Мручкове щастя за галерою декілька човнів від тамтого берега відбивало. Намітив собі один, величенький. Обсадить його своїми хлопцями і за галерою пустить. Не вірить уже нікому. Найкраще сам поїхав би з ними, якби не діло тут. Діло, діло, діло.

Без діла вони в Бендерах не будуть. І добре. А то цей довгий похід безлюдними степами ніби притьмарив їх. Ще трохи, й самі у видиво якесь степове перетворилися б… Гарно.

Король і в Бендерах спокійно не посидить. Це неспокійний дух. Що він між тими бузувірами робитиме, цей побожний лютер зі своїми вояками-псалмопівцями?

І Мручко з новими надіями перевозився з лівого на правий берег Дністра.

З човна особливо гарно рисувалися високі мури бендерської твердині. «Ні, мене там не заманиш!» З тих мурів виростали грубі, круглі вежі, з гостроверхими дахами і з численними вузькими вікнами, що здалеку, як прорізи й щілини виглядали. Буцім мур від морозів зимою, а літом від спеки потріскав і порозпадався, як шкіра на спрацьованих руках.

«Крізь таке вікно, не лише широких козацьких плечей, але навіть своєї тісної голови не пересунеш, — пояснював Мручко. — Попавсь, так, значиться, і пропадай. Хіба що тебе на гак кинуть, як нашого славного Байду».

Гребці веслами гребли, козаки пісню про Байду співали.

Мручко сердився: «Така велика Україна, а братом нашим, як ганчіркою якою, чужі смердячі кути витирають. Від одного до другого моря женуть. То Данціг, то Єдикул, то знов якісь Бендери. Та що я там згубив? Сто сот чортів на голову вашу!»

«Сидоре, — повернувся нараз до свого осавула. — А ти чого так похнюпився, небоже? Маєш за Одаркою скучать, так краще от тут, — і показав рукою на саму середину ріки. — Вісім сяжень, з чуприною пірнеш».

За твердинею на північ турецький городок, мов з-під землі виріс. Стрункі мінарети вгору стріляли.

«Це їх мечеті там долом, а з мінаретів муезини галайкають молитву».

«Як у нас дзвони на дзвіниці».

«Щось буцім те».

«Гарні мінарети! — хвалив Сидір. — Стрункі, як білі тополі».

«Як тополі в місячному сяйві. Правда. Але я на них і дивитися не люблю.

Надививсь. Шила такі, буцім пана Бога в око шпигнути хочуть». «Цар на них людей посадив би, як на кілля».

«Не нагадуй царя, — обрушився Мручко, — маю його отак, — і показав на горло. — Кажу вам, турки нехристи, а й вони не такі варвари, як той антихрист».

До правого берега ріки прибили.