Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

Та до води ще далеко. її і не видати. Тільки могили й могили. Але зграї галок тягнули в цю сторону. І яструби та степові орли-хижаки кружляли в далечі над водопоєм. Там Інгул.

Вже другі піяли півні, як осавул доїздив до хутора Вереги. Йому назустріч вибіг злющий Бурко та, уїдаючи, як скажений, добирався до ніг коневі, немов хотів спинити непрошеного гостя, заки вийде господар. Але господар уже стояв з рушницею на воротах і гукав грізно: «А кого там Бог провадить?»

«Свій!» — відповів осавул.

Своїх тепер багато, а наших мало: кажи, як звали!»

«Сидір Рубан, сотенний осавул».

«Під'їзди, побачимо».

Заскрипіли ворота. Осавул переїхав і зсів з коня. Господар, старий запорожець Верига, приглядаючись, поклав свою важку руку йому на рам'я:

«От і часи, брате, бодай не діждали!»…

«Вже знаєте?» — спитав осавул.

«Як не знати! Люди з хуторів утікають, гетьман з королем на Очаків подалися. Гірка їх доля! А ти що?… Припізнився, бачу, щось і кінь твій кульгає. Чи не ранений?»

«Ранений. Замість мені, йому попало»…

Осавул став розсідлувати свого каліку, господар пішов принести йому оброку. Виніс кошик зерна: «Хай попоїсть тепер, потім води дістане, а ми ходімо в хату»

Увійшли в світлицю. За столом поралася господиня. В куті блимала лампадка. Осавул просив вибачити, що сон перебив.

«Який там сон, — відповіла господиня. — Ми вже другу ніч ока не примкнули. Така жура… І не знати, що діяти?»…

«Що діяти? — відізвався Верига. — Я вже тобі казав, що все кинути на Божу волю і душу спасати!…»

«Де спасати: в турків, татарів?»

«Турки і татари, хоч не християни, але люди. Не то що москаль…»

«Правда! — вмішався осавул. — Москаль на паль саджає, кров'ю насолоджується християнською. Ідуть наші села й хутори з димом і ще йому мало. Цілий світ запалив би! Бачив я вчора, як царські драгуни напали на хутір. Все горить, діти, жінота плачуть, а вони, як каїни безсердечні. Я саме над'їхав і скипів: з пістоля поклав одного драба, шаблюкою двох зарубав, бо не сподівалися, а четвертий утік та дав своїм знати. Пустилися за мною в погоню. Ніс мене вітер, але й вони намагали. Та мій кінь турецький, породистий, тож не дали ради. Тільки один наздігнав і націлився пікою. Я відбив, за це коневі попало. Але і цього москаля післав я на службу люциперові, якому немало заслужився…»

«Ну, стара, чула? — питав жінку Верига. — Чого сподіватися нам! Бог надніс гостя, відрадніше буде разом. Поїдемо!…»

Та жінка мовчала. Лиш підносила гостеві гори всякого печеного й вареного, заливаючись ревними сльозами.

«Не плачте, паніматко, — потішав осавул, — поїдемо й сина побачите».

«Ой, правда…» — і усміхнулась.

«Збирайтеся, — принаглював осавул, — лагодьте речі!»

«Я ще вчора наладнав, — похвалився Верига, — тепер тільки запрягти коні. Запряжу Дереша до двоколки, а Лисий буде під сідло тобі, осавуле. Калічку треба залишити».

Верига вийшов поратися з кіньми, а за той час осавул попив вишняку, закусив салом і печеною бараниною та почав дрімати. Коли ж господар вернувся знадвору, вже добре хропів, мов на лотоках їхав.

«Та буди осавула, чому не будиш?» — спішив жінку Верига.

«Як же його будити, — виправдувалася жінка, — він такий трудний…»

«Дай йому турецького ліку, прочуняє»…

Господиня метнулася до печі, залила кип'ятком мідяний глечик на держаку і всадила в огонь. За хвилину заскварчіло й запахла кава. Напоїли гостя, самі допили решту.

«От і лік! — хвалив собі осавул, бо зразу став на ноги. — Їдемо!» Вийшли з хати, оглянулися та перехристились.

Залишили все; взяли тільки харчі на дорогу і дві ікони. Паніматка Покрову, а він Савата й Созима. Бо Верига любив пасіку і бджоли та кожного ранку, як сходило сонце, молився до їх покровителів.

З Очакова до Бендер шлях довгий, як циганський світ. Великий, одноманітний простір, у якому губилося око, доводив зануди. Та що козакам! Вони до того привикли. Але шведи, які за селами та містами тужили, щораз голосніше виявляли свої нарікання, мовляв, король водить їх по степах, немов Мойсей жидів по пустині.

Над безконечною валкою шведів і козаків курява висить. Мілкий пилок, чорний, бо з чорнозему, дихати не дає, а жар несамовитий.

Тільки на голод ніхто не міг нарікати. Позаду ціла валка татарських гарб, молдаванських возів та грецьких двоколок, навантажених всіляким їством та питвом. На постоях торги. Але з кожним постоєм дорожіє товар. Козаки сердяться, кленуть чужинецьких шкуродерів та від щирої душі бажають їм, щоб подавилися їх грішми. Купці не беруть собі того до серця, бо на те вони купці. На те і їдуть стілький світ, щоб їх товар опинився у козацьких і шведських шлунках, а козацькі і шведські гроші в їхніх ненаситних кишенях. Так воно, мабуть, і станеться, бо шведи й козаки після довгого посту їдять, як з гарячки. У кого грошей мало, продає одежину, пістоль, а той шаблю за гіршу проміняє.