Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

«І в нас у Києві на майдані перед Академією не інакше бувало», — додав Войнаровський і всі три задивилися на човен, який скоро поров хвилі Бога напоперек. У човні сидів якийсь турецький старшина, його товариш і ще хтось третій з ними.

«Це мабуть від баші до мене», — казав король.

«Мабуть, — притакнув Понятовський. — Достойник якийсь з адьютантом».

«А цей третій товмач».

Так воно й було.

Баша прислав свого чоловіка, щоб привітав короля, як гостя на турецькій землі, і передав йому згоду очаківського баші переїхати з декількома людьми найближчого окруження і з королівською прислугою за Бог, де його жде прийняття, відповідне його високому становищу й гідне його слави.

«А решта?» — спитав здивований король.

«На дозвіл для решти треба підождати рішення з Царгороду», — відповів турок.

«А заки це рішення наспіє, прийде Меншиков чи який там інший Голіцин і забере їх у полон. Ні, панове. Я на таке не погоджуся ніколи. Не на те мої шведи і мій союзник гетьман зі своїми козаками були мені вірними товаришами недолі, щоб я їх оставляв тепер на непевну долю, а сам спасався на вашому судні. Або переїдемо разом, або остаємося вкупі тут, а за наслідки того відповість ваш баша перед Швецією, її союзниками і перед історією. Не гадаю, щоб баша важився не перепустити нас на той бік, — не гадаю».

Король говорив різко і чимраз голосніше. Видно, гнів підступав йому до серця.

«Цей баша, мабуть знаменитий чоловік», — звернувся до Понятовського.

«Невже ж він не знає, хто я такий? Сфорсую переправу і заставлю його поводитися зі мною, як слід».

«Дві тисячі дукатів вимантив шельма, — додав Понятовський, аж зубами заскреготав, бо ще йому у вухах бреніло золото блискуче. — Ті хижаки гадають, що в нас золота, як сміття», — нарікав злісно.

«Якщо вам на грошах залежить»… — почав король, звертаючися до турка, але Понятовський не дав йому докінчити. «Ваша величність дозволять, що ми з тим чоловіком самі перебалакаємо. Забагато чести, щоб він переговорював з королем.»

«Гадаєте?» — спитав Карло.

«Я прошу», — відповів Понятовський.

Король казав себе віднести до свого воза, а Понятовський повернувся до турка: «Ви обидили його величність короля. Боюсь, щоб не відповіли за це перед високою Портою».

Турок збентежився:

«Я переповів тільки слова мого наставника».

«Не сумніваюся, бо не гадаю собі, щоб ви мали сміливість самочинно здержувати короля Карла ХІІ у переправі на турецьку територію. За це прийшлося б вам заплатити головою».

«Головою?»

«Щонайменше. Впевняю вас своїм лицарським словом, ще король не стерпить обиди і не дасть позбавити себе права азилю».

«Баша не позбавляє короля Карла того права. Навпаки, запрошує до себе».

«Але як? З кількома людьми. Це ж прямо непристойні жарти, мій пане. Король Карло з кількома людьми має перевозитися через Бог, як торговець вовною, або як злочинець, що перед рукою Теміди втікає. Ні, добродію, король Карло без штабу, канцелярії, прислуги і без військової охорони нікуди не їздить і до вас не поїде. Ви, мабуть, не бачили, як їздять королі».

Турок раменами здвигнув, але повторив ще раз, що очаківський баша дає дозвіл на одному човні переїхати королеві і декільком із його найближчих людей через Бог, а інші мусять ждати на рішення з Царгороду. Даремне натякав Понятовський на те, що вони і за труд щедро заплатять, турок прямо затявся, — ні і ні.

«Як же воно буде?» — спитав Понятовський.

«Так, як баша наказав», — відповів турок.

«Гм-ум… знаєте, що? Потрудіться ще раз до свого баші. Хай він ще раз подумає над цим важливим питанням. Якщо ви приїдете з добрим рішенням, то впевняю вас, що труду свого не пожалуєте. Його величність король уміє щедро нагороджувати добрих і ввічливих людей».

Післанець баші від'їхав. В таборі заклекотіло.

«Що? Турки нас пустити не хочуть? То ми таку далеку дорогу пройшли і стільки всякої біди натерпілися на те, щоб тепер тут, як стадо овець, на різників чекати?»

«Турки хочуть, щоб москалі прийшли, тоді й продадуть нас за добрі гроші».

«Не дочекають вони того.»

«Відберемо човни й переправимося без їхнього дозволу.»

«Нас тут більше, ніж залоги в очаківському замку.»

«І яка залога? Козолупи!»

«Аграмонські бродяги!»

«Татарські сагайдаки!»

«Азіятські волокити!»

«Вірменські злодіяки!»

Сипалися прізвища, відомі з листа Сірка до султана Мохамеда IV.

Старшини заспокоювали козаків, бо боялися, чи котрий з турків не знав нашої мови.