Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

«Гарно як!» — любувалися козаки.

«Гарно, бо москаля нема.»

«Москаль поорав б траву і зжер би, що тільки побачив би очима».

«Ненажери.»

«Колись він і туди прийде, як місця на полях не стане. А поки — гарно без нього.»

«Гарно!»

Трава ніби захищалася від людей, доступу їм не давала. До очей скакала і била в лице. А як попався будяк, то треба було виминати. Здоровий такий, що хоч коня прив'язуй до нього. Ще й цвіте.

Королеві в повозку шведи квітки кидали. Але він їх ніби не бачив. Сині очі з синявою небес зливалися водно… Мрія… Дійсність лишалася за ними. Їхали в казку про майбутність.

Попри вози дикі кози, як неусвідомлені гадки, скакали.

«Бий! Лови!» — гукали запорожці на шведів, які з шаблями пускалися за звіриною навздогін.

«Соли на хвіст, соли!» — жартували собі, бо здігнати степову козу ані не гадай. Як блискавка, мигне тобі поперед очі і щезне в траві, що й сліду не побачиш. Їх хіба стріляти можна, та й то не будь-якому стрільцеві. Важко попасти в такій густій траві. Так тоді лиш передовим стрільцям дозволяли на лови, раз щоб не збавляти набоїв, а друге, щоб гамору не робити в степу, бо чорт його зна, чи москаль де не криється в траві.

«Та де тобі москаль у траву піде! — потішалися запорожці. — Москаль боягуз!»

«Але як старшина накаже, то і в огонь ускочить».

«Правда. Так тут треба б і старшині рискувати, а Меншиков і Голіцин не дурні. Степ це наша стихія».

«Наша й татарська, більш нічия».

«От якби де татарву допасти…»

І забували про втому, бо такої їм степ сили додав і нової охоти до бою.

Замість татар — качок, дрохв, хохітву та диких гусей стріляли, а тетерваків та куропаток, так тих таки прямо ратищами били, бо товсті були, що й не бігали жваво.

Десь і галки взялися. Зразу кілька, а там цілою хмарою за походом тягнули.

«Оце й вороги наші. Москалеві знати дають, куди ми йдемо».

«На нашу смерть чекають. Мало їм за нами жиру. Чортова птиця! Але з голоду

здохнеш, заки поживишся нами!»

Козаки, мимо втоми, не тратили духа. Про смерть і не гадали. Вони в степу. Тільки спрага їм дуже докучала. Ягодами ії не вгасити. Піт тіло їсть, хотілося б водою хоч лице обмити. Як допалися якої калабані в балці, то не дивилися ні на ряску, ні на водні п'явки, а припали до неї і, здавалося, випили б дочиста, коли б король не казав шаблями відганяти, бо зразу видно було, що це вода стояча й нездорова.

Так дійшли до першої могили, а за нею на обрію показалася друга, а там і третя, ніби стовпи при шляху, якими проходили народи.

Аж нараз зелена трава стала золотіти, золото червоніло і багровіло, десь далеко за темний вал закочувалося сонце, велике і червоне, якого ніде більше не побачиш. І не побачиш такого сяяння, мерехтіння, такої луни, заграви, як коли воно на степу заходить. Ніби хтось півсвіту підпалив, земля і небо горить, кривава луна розливається.

Аж нараз луна потухла, ще тільки червоні відблиски моргають, стрибають зайчики золоті, хмари метеликів у повітрі мерехтять, але й вони никнуть… Сонце зайшло… Долом море зелене, а горою синє. Оба щораз більше темніють. І тихо так, що чути, як коники пільні тріскотять у траві і як далеко десь на степовім озерці лебеді білими крилами б'ються.

Доїхали до того озерця, сполошили лебедине стадо, опочивають.

«Тільки, хлопці, коні добре за поводи тримайте, бо як піде тобі в степ, так і не знайдеш, а на степу без коня, що на воді без човна, — пропадеш».

Шведи хотіли огнища розкладати, щоб жарити дичину, так козаки не давали. «Підождіть, не годиться. Огонь зрадливий, подасть ворогові знак».

Над озірцем вигрібували печі, а вміли їх так робити, що тільки дим з них снувався, а полуміні не видно було.

Дехто й вечері не чекав, втома його з ніг повалила, поклався горілиць і хропів. «Якби так усі, - сміявся якийсь запорожець, — то москалі в Полтаві почули б». Втомлені козаки дійсно сильно хропіли, а шведи потягали за ними.

Багато було таких, що зовсім не лягали.

«Як засну, то до мене хоч стріляй, не збудиш. А мені тут лишатися нема охоти. Як наскочать вовки, то й — амінь».

Та вовків поки що не було видно. Зате в болоті рохкали дикі свині.

«Їх тут така сила, що прямо ломакою бий».

«Ану спробуй, зачепи яку. Збіжиться їх такого, що треба доброго коня, щоб утекти».

«Звірина вміє постояти за себе. То тільки ми не рятуємо себе».

«Що не рятуємо? Бувало, що свої ворогам видавали. Знаєте, як у Константинові

було?»

«То, мабуть, давні часи, не чули»…

«Кому давні, а я мов нині бачу, хоч тоді ще лише хлопчиком був. Ото ж як Конєцпольський з Остророгом під Константинів підступили, то козацька залога тихцем серед ночі вибралася з замку й потягла до свого війська. Тільки деякі, душ кількадесят, залишилися по хатах, в добрих знайомих. А на другий день ті добрі знайомі пов'язали їх, як баранів, і, щоб приподобатися своєму панові, князеві Заславському, приставили до ворожого табору. За це їм ласка була, а козакам муки і смерть.»