Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

Заки Дукер вернувся, у Левенгавпта був уже посол від Меншикова. Світлішому спішно було почути відповідь. Від одного з полонених довідався, що король і гетьман переїхали вже на другий бік і що їх важко буде дістати в свої руки, треба ж тоді хоч Левенгавпта з рештою армії взяти, бо як вернеться голіруч, то буде дубинка в роботі. Та ще боявся фельдмаршал, щоб шведи не отямились, довідавшися, що москалів менше, чим їх. Тому то й наглив. Левенгавпт відповів, що за годину скаже своє рішуче слово, і сам поїхав у табор, щоб на власні вуха почути, чого собі військо бажає. На капітуляцію він не мав охоти. Це для хороброго офіцера надто великий сором. Що скаже його милість король, коли довідається, що шведи без бою побігли, як стадо баранів, у московський полон? Такого ще ніколи не бувало. Потішався надією, що хоробрі шведські батальйони, як побачать його, то сором не дозволить їм згодитися на капітуляцію. Та, на жаль, сподівання завели Левенгавпта. В батальйонах побачив брак дисципліни, хаос і безголов'я. Цілих відділів бракувало, і ніхто не вмів сказати, куди вони ділися. Прямо: були й нема. Розбрелися по комишах, шукаючи човнів, щоб переїхати на другий бік, або, не чекаючи рішення, перейшли до москалів. «Це вже не армія, — погадав собі Левенгавпт, — але один великий труп, який починає розкладатися. З такою армією не побідиш, тільки ще гіршого сорому наберешся».

Тому то в 12 годині післав Меншікову свою остаточну відповідь, що… здається.

«А все ж таки на кілька годин загаїв я тут Меншикова і тим самим дав королеві змогу проїхати порядний шмат дороги. Тепер уже його й сам чорт не дожене.»

Була це остання й одинока потіха Левенгавпта, стебло соломи, якої він ухопився, щоб не потонути у глибинах розпуки.

Почався останній акт трагедії Карлового війська. Шведські батальйони здавали зброю, що нею здобули блискучу славу.

Цілими відділами проходили і перед Меншиковим кидали шпади, мушкети, пістолі. Виростали гори смертоносного знадіб'я. Триста воєнних прапорів, колись буйних і гордих, принишкло на землі.

Окривавлені, подерті, безсилі жалувалися перед нею на своє безталання. Замість провадити полки по славу, висітимуть у московських теремах під порохами безділля і на позорище грядучих століть. Не скажуть внуки: «Під тими прапорами боролися і гинули за Швецію наші діди, лицарі Карла Дванадцятого», лише чужинці показуватимуть на них пальцями, приговорюючи: «Віш! Еті тряпкі у шведов атнялі ми». Як орли зі зломаними крилами, лягали ті прапори перед конем Меншикова, а він, гордий і вдоволений, казав своєму ад'ютантові записувати їх число. Альбеділів відділ свого прапору не дав, — його розірвано на дрібнесенькі шматочки, а держак розломано й кинено в Дніпро.

Туди кинулося декілька старих альбедільців, але вони, не допливши навіть до

першого дніпрового острова, пішли під воду. «Vivat Carolus Rex!» [3] Хай живе король Карл! (лат.) — гукали вони, потопаючи, й цими словами, як ножами, влучали в серце своїх товаришів, які на березі стояли. Грозила небезпека, що й вони підуть за їх приміром, вибираючи смерть, а не полон. Насилу старшини здержали їх. «Ви обіцяли, — кричали до них, — слухати свого вождя, вождь каже здаватися, — здавайтесь. Не деморалізуйте інших батальйонів і не псуйте останків дисципліни.»

Відділ отямився й почав формуватися. Начальник напереді, команда, і — альбедільці рушили в свій останній похід.

Всі розступилися й давали їм дорогу. «Альбеділь іде!» — почулося в товпі. «Альбеділь іде!» Забувалося, що йде він у полон, до того горбка, на якому стояв злобно всміхнений Меншиков, хотілося бачити ті лицарські постаті, ті суворі Марсові обличчя, цей рівний, сталевий хід, в якому не слідно було ні втоми, ні приниження.

Нараз: «Стій!» — і відділ зупинився, — стояв, як мур.

Начальник і його ад'ютант повернулися лицем до своїх людей. «За честь Альбедільового відділу!» — крикнув перший. «Хай живе Швеція!» — відповів ад'ютант і, заки можна було зрозуміти, що вони хочуть зробити, кинулися на себе з рапірами.

За хвилину оба лежали на землі, а з їх синіх каптанів лилася кров.

Зчинився заколот. З горбка пустився московський відділ, але альбедільці вхопили своїх конаючих героїв, підняли їх високо на плечі і скорим кроком рушили до Дніпра.

Шведські батальйони замкнулися за ними і московська рота зупинилася безрадно.

«До запорожців! До запорожців!» — кликали альбедільці.

Мручко зі своїми людьми і з останками запорожців за той час, як шведи перечилися, чи здаватися їм, чи ні, засів які дві версти вище Переволочної й обкопався.