Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

- Краще вже вивчити швидше,— вирішив про себе Тарас. І цікаво, що ж далі буде?

Він скінчив азбуку раніше за інших. Прийшов додому щасливий і гордий.

- Казав дяк, — сказав батькові, — що вже часослов треба.

- Отаке! — сплеснула руками Катруся. — Мамо! Тату! Та наш Тарас усіх випередив! Он Іван Бондаренко і половини ще не вивчив.

— Так це ж треба кашу варити, дякові нести, — заклопоталася мати, — глянула на Тараса ласкавими очима, в яких замигтіла сльозинка.— Ох ти ж мій школярику вчений!

- А наш Тарас вже азбуку скінчив і завтра кашу несе, матінка варять, — повідомляла всіх Яринка.

Вранці і мати, і Катруся, і Яринка дивилися, як обережно і серйозно ніс Тарас загорнутий у білу хустину горщичок молочної каші. У кишені штанців брязкотіло кілька мідяків і стирчала дерев'яна ложка. І каша і гроші були нагородою вчителеві, яка належала з учнів при зміні книжок: азбуки на часослов, часослова на псалтир.

- Тарас кашу приніс! Тарас кашу приніс! —загомоніли старші школярі, а ровесники дивилися трохи із заздрістю.

Тарас перший між ними був героєм такого урочистого дня.

Совгир сьогодні нікого не бив, та сьогодні й не вчили нічого нового, тільки трохи повторили, і всі хлопці не бешкетували, а чекали, поки почнуться урочисті дії з кашею. Горщик поставили на столі, і всі учні повиймали з кишень ложки, які принесли з собою.

- Їжте Тарасову кашу,— засміявся Совгир,— а ти їх, Тарасе, лупцюй по руках, що не вивчили, як ти.

Знявся гамір, сміх, і Совгир не лаяв, як завжди, навпаки, ще й піддразнював і сам їв. Горщик швиденько спорожнів. Тоді Совгир виніс горщика на подвір'я і поставив на середині.

- Ну, хто влучить? — спитав дяк, і всі хлопці почали жбурляти в горщик палки, поки Іван Бондаренко не влучив і не розбив.

- А тікай, такий-сякий, а ви ловіть та добре намніть вуха,—закричав Совгир.

Та Іван, як почув такий наказ, дременув так, що й духу вмить не стало.

- А чого це так роблять? — спитав Тарас удома. — І кашу несуть, і горщик потім б'ють, і вуха мнуть?

Навіть дід знизав плечима.

- А хто його знає, які попи та дяки таке вигадали, а воно вже так годиться.

- От кінчай часослов швидше,— сказала мати,— то й ще каші наварю.

Таки добре вивчився Тарас читати — нічого не скажеш. Іноді дідові прочита та так затягне «алілуя», що баби тільки головами похитують.

- Оце буде дяк!

- Куди йому,— скаже батько. - Такий шибеник росте, що й управи на нього немає. Совгир завжди скаржиться на нього, хоч на очі йому не потрапляй.

- Дяк не дяк, а буде добрий козак, — усміхнеться дід, — і до науки мастак!

Катруся виростала тоненькою, сіроокою, дуже схожою на матір. І ласкава була, як мати, до всіх привітна. Вечорами, упоравшися в хаті, вона любила з дівчатами сидіти під вербою над ставом і тонким високим голосом співати пісні.

Із-за гори кам'яної Голуби літають... –

підхоплювали Мар'яна і Ганна. І де вже тим солов'ям!

Мар'яна і Ганна були найкращими Катрусиними подругами, разом ще гусенят пасли, разом почали на вулицю виходити гуляти, і тепер на них, трьох гарних дівчат, уже починали задивлятися парубки. Мар'яна, тиха та мила, з мрійними очима й русявою косою до пояса, була одиначка у вдови-солдатки Докії. Хоч як важко було матері, а виростила, викохала свою доньку, як квіточку, ніжну та гарну, білолицю, як панянку. Ганна, навпаки, весела та шумна була: і танцювати, і співати, і пожартувати з хлопцями — земля під нею кипіла.

Зайдуть увечері під неділю стара Докія — ще й не стара, та так уже кажуть — та Ганнина мати — Маламужиха, така ж, певно, як і Ганна, колись цокотуха була, та за дітьми і чоловіком-п'яницею уговталася трохи. Катрусина мати - теж Катерина - ше гарна, та виснажена дуже, вийде до воріт з жінками погомоніти.

- Ач, як наші розспівалися!—усміхнеться Маламужиха. — Не інакше, як цієї осені заміж віддавати будемо! Ой, будемо, будемо!

- Вже й заміж! —здригнеться солдатка. — Ще натерпиться лиха, хай погуляє, поки з матір'ю!

- Отаке! Тобі добре, що вона одна в тебе, а в мене їх, як маку дрібного, — одна вийде, другу готуй...

- Та до моєї щось часто з Зеленої парубок заглядає! — призналася Катрусина мати. — Як полюбляться одне одному, хай уже я на них порадію, поки жива.

- Що ж, сусідоньки, поживемо — побачимо. Колись і ми, хоч трошки, та погуляли на своєму дівочому віку, — зітхне солдатка Докія.

Розійдуться — кожна з своєю думкою. Якось зустрілися сусідки коло криниці.