Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

Іноді він давав за портрет карбованця, а іноді тільки гаркав і робив дурні зауваження, бо зовсім не розумівся на живопису.

Якось Тарас ніс портрет однієї з цих дам і його зупинив на вулиці молодий кирасирський юнкер.

- Ану, голубе, покаж! І це ти сам намалював? їй-богу? Скільки ти візьмеш за портрет моєї нареченої?

Тарас уже знав, скільки може коштувати ця робота, але ж хіба міг назвати він хоча б більш-менш пристойну ціну? Він радий був кожній копійці.

- П'ять карбованців! — сказав він.

Юнкер був здивований такою малою ціною, але не міг не поторгуватися. — Три!

- Нехай буде й так!

- Я живу в Гатчині. Приїдеш у неділю. Прізвище моє — Демидов.

Це було нелегко, але заробити завжди нелегко. Тарас кілька разів їздив малювати портрет нареченої Демидова. Як завжди, він сам захопився роботою, хоча «натура» нічого цікавого собою не являла. Звичайнісінька манірна панночка. Ще й мати заважала:

- Навіщо він її робить такою блідою, хіба не можна на портреті накласти більше рожевої фарби? А цієї родимки на носику зовсім не треба робити. Ой, на портреті вона якась довгоноса!

Панночка й насправді була довгоноса, і з родимкою, і бліденька, як петербурзький ранок. Але врешті це набридло Тарасові, — він і ніс спересердя вкоротив, і щоки зробив рожевішими. Панночка була в захопленні, Демидов теж.

Тарас очікуючи дивився на наречених.

- Ах, да, гроші! Приїдеш у ту неділю!

Другої неділі Демидов пиячив із приятелями і про гроші й згадувати не хотів. Третьої — Тарас не застав його чи може просто його дядька збрехав? Раптом зустрів його на Невському, підбіг, зупинив. Демидов зміряв Тараса високо-мірним поглядом.

- Ти, хлопе, як ти смієш розмовляти так з поміщиком Демидовим? Я повідомлю твого пана!

Скільки даремно втраченого часу, праці!

Але все Тарас мусив зносити мовчки. В такі хвилини він хотів швидше повернутися на своє горище. Де там уже мріяти про друзів з Олімпу!

Він кусав губи, сидячи в своєму кутку, і проклинав усе своє життя.

І знову, як у піднесеному, так і в пригніченому настрої, не міг він малювати, а писав на клаптиках паперу сумні-сумні рядки.

За ним і застали його якось Сошенко та Мокрицький. - Ти пишеш щось? — спитав Мокрицький. - Так, вигадую собі невідомо нащо.

Мокрицький попросив дозволу взяти написане і в той же вечір знову повів розмову з Брюлловим про Тараса. При їхній розмові був і Григорович.

— Ні, людина з такими почуттями й думками не може лишатися кріпаком! — схвильовано казав Брюллов, прочитавши вірші Тараса. — Я сам поїду до його пана.

Нетерпляче чекали Брюллова Сошенко і Мокрицький. Але яким сердитим повернувся їхній маестро!

— Це найбільша свиня в торжковських пантофлях. Підіть ви самі, Іване Максимовичу,— звернувся він до Сошенка,— до цієї амфібії, і хай він визначить ціну за бідолашного хлопця.

Юнаки були обурені не менше, ніж їхній учитель. Як? Так прийняти Карла Великого? Карла Брюллова, ім'я якого тільки-но пролунало на всю Європу! Але ж як тоді він прийме непомітного, скромного Сошенка?

Вийшовши з кімнати, Сошенко замислився.

— Може, краще умовити піти до Енгельгардта старого Венетціанова?

Другого дня, увечері, Венеціанов розповів про наслідки побачення Боюллову та Сошенкові.

Пан Енгельгардт і старого добрягу Венеціанова прийняв не краще за Брюллова. Він з годину тримав його в передпокої, але старий Венеціанов бачив усього на своєму довгому віку.

- Чи мені ображатися на цього вандала-поміщика? Це було б нижче за мою гідність.

Спочатку старик завів розмову про освіту, добродійність, але «свиня в торжковських пантофлях» зареготала і одверто спитала, чого хоче від неї і він, і цей «американський дикун» - Брюллов.

- Видно, ви, Карле Павловичу, не могли з ним спокійно говорити, — усміхнувся Венеціанов, коли дійшов до цього місця свого оповідання.

- Не міг, — признався Брюллов, — спокійно говорити про куплю-продаж живої людини.

Венеціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна.

- Отак би прямо й сказали! — зареготав самовдоволено пан.— А то — філантропія. Гроші й більше нічого! Моя остання ціна дві тисячі п'ятсот карбованців.

- Отак і сказав цей пан, і я згодився, — закінчив старий.

- Дві тисячі п'ятсот карбованців! — зітхнув у розпачі Сошенко.

- Не журіться, — мовив Брюллов. — Це вже другорядна справа.

Він загорівся сам, як юнак.

Якісь думки, плани вже зароджувалися в його палкій діяльній голові.