Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

- Та ні, це мабуть вигадали тільки для панських розваг і отут коло Петербурга, — каже раптом Хтодот, ніби підслухавши його думки, — а простий люд катають тільки попервах, для спроб, поки пани призвичаються і не боятимуться.

У кожної людини свій шлях. Одні манівцями, важкими, камінням забитими стежками виходять до світла, інші й зовсім заблукають у темряві, а іншим — ніби сонце одразу освітило, куди йти, і зігріло їх - і хай уже негода, хай бурі і грози, вони йдуть упевнено своїм шляхом. А є й такі, що не йдуть, а мчать, пишні і горді, та ще й інших давлять, поки не спіткнуться їхні коні і не впадуть самі у безодню. Та не про таких тут мова.

Різним життям живуть люди, різними шляхами йдуть і, починаючи їх, не знають і не відають, з чиїми іншими зіткнуться.

Зустрінуться несподівано люди з різних шляхів, переплететься їхнє життя і надзвичайною вигадкою зазвучить справжня дійсність.

Так хай не дивує нікого, що покинемо ми на деякий час темне горище малярських учнів-фарботерів і літнім вечором поведе нас уява набережною Неви, повз Університет, Академію наук, до того будинку, перед яким завжди стискається серце у хлопця Тараса, — до Академії художеств.

Перед цим будинком на березі Неви два сфінкси — постаті двох таємничих створінь. На постаменті напис: «Сфінкси з древніх Фів у Єгипті перевезені в град святого Петра у 1832 році».

Так, їх встановили лише в 1834 році. Багато віків тому вони прикрашали резиденцію фараона Аменофіса III і несподівано потрапили з берегів сонячного Нілу до «Північної Пальміри». Так звуть із гордістю петербуржці свою столицю.

Ці сфінкси були знайдені під час археологічних розкопок і відправлені для продажу в Александрію. їх побачив молодий російський письменник Муравйов, послав листа в Росію, і уряд їх купив за 64 000 карбованців.

«Син Ра, Аменофіс, правитель Фів, будівник пам'ятників, що підносяться до неба, подібно до чотирьох стовпів, які несуть небесний небозвід» — ось що було вирізьблено на одному з них.

Російський імператор не міг втриматися від спокуси придбати такий символ самодержавної застрашливої влади!

Але саме про цей символ поки що найменше думала безтурботна молодь, яка щодня наповняла зали будинку Академії художеств.

Поспішимо і ми до цього будинку, наздоженемо гомінку юрбу молодих людей, студентів, які біжать до своєї аlmа mater г.

-

Я вже бачив Бріоллова,—збуджено, з нестримними рухами розповідає один із них. — Я виходив з воріт Академії і зустрів двох чоловіків, закутаних у плащі. Обличчя одного з них просто вразило мене. Яке прекрасне! Обличчя генія. Ви самі побачите. Таке величне чоло уявляєш собі

І Мати-годувальниця. Так звали студенти вищу школу, в якій училися лише у Юпітера Олімпійського. А голова. Це ж голова Аполлона Бельведерського. Я не зустрічав чоловіка, красивішого за нього, саме такою мужньою, енергійною красою. У мене серце застукотіло, і я на мить зупинився. Я не міг іти далі, повернувся до воротаря і спитав, хто ці пани. І він просто, в один такт з моїм серцем, відповів: «Це Олександр Павлович Брюллов із своїм братом Карлом Павловичем, який щойно приїхав з Італії». Панове! Це ж я вперше побачив великого Брюллов а!

Ніхто не сміявся з цієї захопленої і трохи патетичної промови. Навпаки, юнаки, які ще не бачили Брюллова, навіть з деякою заздрістю дивилися на товариша. Він перший із них побачив Брюллова, Карла Павловича Брюллова, про якого говорила не тільки вся Академія, а весь Санкт-Петербург. Та що, про нього говорять в усій Європі. Куди не підеш — скрізь тільки розмови про його картину «Останній день Помпеї» та про його повернення з Італії.

Картина прибула в Росію за кілька місяців до приїзду Брюллова, і тоді ще художники, не можучи стримати свого захоплення, влаштували бенкет перед нею. Вони піднесли чари за здоров'я її творця, який так прославив, так підніс російське мистецтво. Звичайно, молодь — учні Академії — не брали участі в цьому бенкеті, вони тільки щодня бігали дивитись на картину, що була виставлена в одній із зал Академії, і завжди перед нею зустрічали натовп народу. Не лише люди вищих кіл, кожен більш-менш освічений житель Петербурга вважав своїм обов'язком на власні очі побачити картину. Такого ще ніколи не бувало в стінах Академії!

— А чи правда, Аполлоне, — спитав один з юнаків щасливця, який уже бачив Брюллова, — а чи правда, що ти, повернувшись до Петербурга, дуже довго не хотів іти дивитись на картину?