Андрій Чайковський - Козацька помста

Дід нездужав. Цілу зиму дуже кашляв і не злазив в лежанки. Про все мусів дбати Остап. Аж з весною старому полегшало. Як пригріло сонце й розтали сніги, як трава стала виколюватись і бжола забреніла, дід вийшов на двір, підпираючись палицею й став ходити по дворі, гріючись на сонці. Він страшно змінився. Згорбився, голова та руки тряслися, та дуже змарнів. Він присів на камені під печерею й похнюпив голову.

— От, славити Бога, діду, тобі вже легше, говорив зраділий Остап. — Буде тепліше, то подужаєш зовсім. Я тобі меду з льоху принесу.

— Сідай тут біля мене, мій синку любий, сідай, я на тебе подивлюся, ти моя втіхо, підпора моєї старости...

Остап присів біля ніг старого й дививсь йому в старечі очі, а дід гладив його кучеряву голову.

— Мені, справді, може влітку полегшає, але тієї зіми я вже не переживу... Мені пішло вже на вісімдеся.ь шостий. Моїх ровесників вже, либонь, нема на світі...

В ту мить схопилися з землі пси й полетіли, сердито, наїживши шерсть, вздовж потічка...

— Що се? — спитали один одного.

— Бери, синку, рушницю, а мені подай другу. Сим боком ніхто до нас не заходить. — Старий підвівсь і випрямився. Остап приніс рушниці й побіг за псами.

— Далеко не відходь, чуєш?

А тим часом пси гавкали завзято, чути було голоси:

— Пугу! пугу!

— Хто ви? — кричав Остап, — Не наближайся, бо далебі стрелю!

— Краще ти приклич собак, — гукав хтось за кущами.

— Остапе, приклич собак, — гукнув старий, се козаки. Остап послухав. Пси перестали гавкати, а за хвилину вийшли з Остапом з-поза кущів два козаки, ведучи ва собою коней.

— Здоров, діду Охріме! Чолом тобі б'ємо, — гукали козаки, вимахуючи шапками...

— Справді! Далебі! так це ви, — говорив, врадівши, Охрім, і поклав рушницю на землю.

— Чого так забарились? — Остапе, бери від них коней та проведи в стайню. Се ж твій батько Карпо Кожушенко, а той то його товариш... От гості любі, в хату просимо!

Остап не знав, чи радіти, чи сумувати... Він увяв коней і повів у стайню та розсідлав їх, а козаки за той час стали вітати старого...

— Як раз в пору прийшли. Мені вмірати пора, то я страх стурбувався, що з хлопцем буде...

— Ти справді, діду, підтоптався, а Остап виріс, мов дубок той. Гарно виховав, спасибі!

— Я повинен тобі його віддати, та бачите, зо мною погано. Я вже... не в силі... води собі взяти... не то що. Підождіть... поки мене... поховаєте, а то сам... загину... — Старий розплакався...

— Заспокойся, діду. Ми щось інше загадали... Ти казав колись, що б ти приймака прийняв. Ось тобі приймак, мій побратим, бери його...

— Хіба б ви розлучилися? побратими?

— То ж бо й в. Ми заприсягли собі до смерті не розлучатися, та баба перебила. Мій побратим закохався в дівчину та й засватав, а задля дівчини й товариша покидає. Ну, що ж робити! Ото ж він загадав одружитися з своєю Ганною, та до тебе прийти за приймака, хіба що ти не схочеш баби на твоїм зімовнику...

— Невже так? — скрикнув старий, от Божа благодать! Поблагословив мене Господь на сконі моїх літ дітьми.

— Ходи, мій сину, хай обійму та поблагословлю тебе. Старий, плачучи з радости, обіймав Максима.

— Хоч на весіллі не погуляю, то коли ти приїдеш сюди з своєю княгинею, ще заграю на бандурі та любуватись буду, як ви обоєчко танцюватимете... Господи! Тобі слава! Який я тепер щасливий! Гей, Остапе, а чого ж ти там приріс?! Ходи сюди, гостей приймати... Ото радість... Гарно ви се вигадали!

Старий наче помолодшав, випрямився, лице повеселішало, вигладилося... погладив вуса...

— Мені б поголитися слід. Не голився цілу зіму. Виросла борода, мов у цапа.

Підійшов Остап:

— Я, діду, коням сіна давав.

— Здоров будь, синку, сказав Карпо, — от хлопець, хоч куди козак. Став його обнімати...

А тим часом дід Охрім, не зважаючи на свою неміч, порався біля печі, щоб гостей нагодувати. Остап його виручав... Як козаки підкрепились, питає старий:

— Що на Україні чувати?

— Та погано, — говорив сумно Карпо. — Руїна. Народ обороняється, як може й гине серед заколоту. Тільки й слави, що Запорожжя. В гетьманщині нема ладу. Старшина козацька до панства тягне, в царя та бояр ласки запобігає, хоч і на Польщу оглядається, а простий народ в Москві бачить увесь свій порятунок. А Москва впинає щораз глибше свої кігті в українське тіло.

— Від Москви не ждати нам спассння, — говорив дід Охрім. Був я при переяславській умові. Здавалося, гаразд буде під московським православним царем, а потому ту умову нищчили пункт за пунктом. Наших найкращих людей в Сибір загнали, й то зрадою, без суду. Згадати страшно.