Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Добре, коли ще не оббрешуть! І з цим треба змиритись — іншого нема!

І княгиня лишилась з того часу на Горі як одинока горлиця — не було кому довіритись, не було від кого почути вірне, некорисливе слово. А воно, це слово, єдине, на чому тримається людське життя,.. Ольга розуміла Степка. Було йому гірко, що за ту красу рукотворну, яку він з вітцем і рукомесниками воздвиг, їх не похвалили, а осудили. Намість нагороди, дістав зненависть. Чи від заздрощів, що має інакшу душу й свою думку, чи від захланности, коли люди підгрібають під себе все — і твою працю, і твоє життя, і тебе... І коли ти запротестуєш, захочеш лишитися самим собою, тебе знищать. Бо то твій найбільший гріх — бути самим собою! Через те інакомисли завжди гонимі.

Вищости від себе ніхто не прощає, а найпаче найблагочесніші й просвіщенні, що туляться ближче до владців...

Хто здатен визнати вищість над собою іншого? Хто здатен принести в жертву себе безкорисливо в ім'я високих сподівань?

Ніхто того на світі ще не зробив, окрім Ісуса Христа... Земні люди не здатні на той подвиг...

Знищеним чув себе Степко Книжник, але й гордим — над Києвом стояв величний слов'янський храм, його храм. Княгиня все ж таки розуміла Степка: храмину будував він, а господарює в ньому пресвітер Григорій. І з Гори його прибрав, і від княгині відсунув. І від її синів, яких навчав Степко, виштурхав. Тепер сам готувався бути їхнім єдиним навчителем.

Київський князь Ігор у Києві майже не перебував — походи за походами: то печеніги, то угри, то булгари, то ще хтось шарпав землю полян-русів чи уличів — мусив відбивати одну орду за одною. Тепер знову Ігор в поході. На Царгород. І Свенельд з ним.

Княгиня сам на сам з боярами. Біля неї нікого. Окрім Григорія. З Ігоревим військом не пішов на Дунай — то хай молоді їдуть туди за славою і золотом, такі як Гавриїл чи Степко. Він своє відходив. Зістарився, зсивів, обважнів. Лише в очах з'явилась якась нова зірка настороженість. Накликав із Болгарії багато книжних людей і писців, щоб вони перевершили руський гурт Степкових виучнів. І перевершували.

Княгиня збагнула Григорія. З роками у святого отця виріс неспогаданий острах перед руськими кмітливцями, які щосили почали підпирати княгиню і виступали проти усіх чужинців — і проти варягів та їхнього князя Ігоря, і проти зромейщених болгар, що жадали сіяти тут християнство не для просвітлення русичів, а задля утвердження власної вищости над ними...

І от нині є соборна церква Іллі Перед Ольгою постала нова загадка: кого зробити в ній головним пресвітером? Звичайно ж, отець Григорій і його братія рвуться до того. Але русичі свій храм будували не для чужинців, що хочуть панувати над їхніми душами й багатствами. Якщо землі й палати у русичів ще можна було відібрати мечем, то душу свою вони не віддадуть у чужі руки — хай це навіть святителі чи хрестителі. Інакше не потерплять тут ані Григорія, ані Ігоря. Її слов'янська душа, як і у русичів, повставала від спроби насильно одягти на неї вериги чужої волі й віри, та ще й від греків — одвічних ворогів болгар дунайських. Через те велика наука і книжність, що їх несла християнська віра, мали прийти до русичів доброохоче, з власної волі й бажання. Як те колись у Болгарії було за великого Симеона... Без тої доброї волі не буває ні великих володарів, пі великих держав.

Якщо ж і вона хоче піднести себе, то мусить піднести державу і народ цей — і все мусить робитися з високою і чистою душею.

Ольга дедалі частіше думала про це. Їй дано збагнути цю істину, а коли так, то взяти на свої плечі оцю працю. Бо коли знаєш, що потрібно твоїй державі і народові, і не зробиш того — согрішиш перед Богом і скараєш себе. Бо, знаючи, не зробив! А коли зробиш — буде й тобі воздано за твої дні страждань і праці, гарячих сліз та кривавих обад...

Тож перший крок у тій многотрудній праці — зробити вибір: Григорій чи Степко. Отак, ідучи до палат, ховаючи обличчя в тонкі мережані шалі, сама собі й вирішила: бути русичеві Степкові Книжнику головним священиком Іллінської соборної церкви. Тоді тут з'явиться і більше слов'янських писців та книжників, і більше схол буде...

— Княгине! — хтось знайомий окликнув її. Степко!.. Якась буйна радість рвонула груди, перехопила дихання — треба ж отак: вона про нього думає, а він біжить до неї... Як у молоді літа бігав... І ще раз було так, коли він повернувся із Царгорода, з Олеговою харатьєю... Слів не вистачало на всі ті спогади, які враз вибухнули в ній, заступаючи один одного...