Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Мстиша хвацько вихопив свого меча з черен і тої ж миті наставив його на меч отця свого, який уже приготувався до герцю. Обоє на мить завмерли. І раптом — зблиск леза! — і меч Свенельдів розламався навпіл!

— Овва!..— захоплено примружився князь.— Це справді вояк. А хто ж твій навчитель, Мстише?

— Дядько Асмуд! — гордо випрямився Свенельдич.

— Асмуде, бери і моїх синів до себе в науку. Залишайся тут. І княгиню оберігатимеш.

— Але я маю знати, княже, як пошануєш мене за цю працю.

— Асмуде, проси у князя більше сіл. У нього он яка велика земля — і скрізь родюча,— сміявся Свенельд, підштовхуючи свого содруга в бік.

— Як виховаєш добрих воїв із моїх синів, віддам тобі в полюддя землю уличів.

— Таж вони ще не під Києвом!

— Забереш собі — пригорнем і до Києва. Маєш доброго меча, а мої сини тобі допоможуть.

— Ти мудро вирішив! — здивувався Свенельд такій спритності Ігоря. І з Асмудом хоче розплатитись, і землю улицьку під себе підіб'є водночас варязькими мечами...

— Княже,— підбіг старший конюший.— Там отой... Книжник!.. Що накажеш з ним робити? Він скопець...

— Що? Га-га-га!.. Ото розвеселив! Ну, то всипте йому батогів — і нехай іде геть!.. А де ж той брехун? Де Григорій?

Пресвітера вже не було. Ніхто не помітив, що, як тільки Степка потягли до стайні, пресвітер пішов геть, заблукавши серед парканів і комор Княжої Гори.

Степко очуняв після побоїв уже під вечір. Він побачив кімнату своєї схоли, де лежав на лавиці. Побачив кілька очей, що дивилися на нього з-під стін.

— Тобі як? Боляче били? — схиляється над ним золотистоголовий юнак. Знайомий розріз очей і зблиск їхній — зеленавий — такий знайомий і рідний. Гліб! Княжич поправляє йому на грудях ряднину. Як схожий на матір. І також на Ігоря. Таке саме кучмасте бронзове волосся й відвага в обличчі.

Згадав підступний оклик Григорія: «А старший твій коли народився?..»

Гліб — старший син Ігоря та Ольги. Степко його і хрестив, і грамоти навчав.

Степко застогнав. Не від болю розшматованої батогами шкіри — від обади людської... Хотів би мати такого сина, та ніколи не матиме... Чого ж пресвітер так люто його оббрехав? Навіщо? Щоб розправитись з ним руками князя і варягів!.. Але ж чому така жорстока помста? Невже спостеріг, що княгиня була для нього усім на світі — і сонцем-щастям, і бідою?.. Тільки ж коли він це спостеріг — чи ще тоді, в молоді їхні літа, коли вона з жалем дивилась на його порепані від морозу босі ноги, чи вже тепер, тут, на Княжій Горі, коли він увесь здригався, забачивши її легку ходу... Хтозна...

Але вона завжди лишалась для нього недосяжною. Княгинею. Мудрим владцею. Володаркою, яка вросла в цю землю розумом і душею. Він допомагав їй вкорінитись. Відірвана від старого дерева гілочка тут проросла, з неї розгіллячилось міцне деревце, яке квітувало і давало плоди. Він допомагав княгині вкорінюватись далі, обрости мудрими і досвідченими радцями, книжниками, здателями, які ставали її опорою. Щоб діти її не були чужаками на землі, на якій народилися і росли. Горе державі, коли нею кермують загребущі находники!.. Досить їх бачила вже Русь...

От і Гліб уже виріс разом із подільськими отроками. Найліпший виучень його. Може, стане колись просвітником-князем.

— Я тебе забрав із стайні,— розповідає княжич.— Вони так били, що не могли вже й зупинитись. Я почав кричати на них... Вони побігли до князя, а я із Ставром принесли тебе сюди.

— Спаси Біг тебе, княжичу... Мені не боляче. — рвонувся підвестись з лавиці. Але від пекучого болю потьмарилось в очах...

— Ми тебе посадимо, чекай! — отроки підняли сухорляве, вив'ялене тіло навчителя й допомогли сісти.— За що вони?

— За великий гріх, мої добрі отроки...

— У тебе є гріх?

— Великий. Бо хотів, щоб наша Країна Руси мала багато своїх книжників і навчених людей. А це небезпечно для тих, хто тут тільки наживається. Коли буде багато просвіщенних — ницим і невіголосам прийде кінець. То скороминущі люди...

— Князь... не згодився нас узяти з собою? — це доскіпливий до всього син подільського кожум'яки Ставро. Бач, здогадався, про що він просив Ігоря.

— Пресвітер Григорій... не велів. Каже, се супроти нього все...

— А знаєш, Степку, він істинно мовив: це було б супроти нього. І супроти його ромеїв, звісно ж... Боїться, що русичі розумнішими від них стануть,

— Твоя правда, Глібе. Усе ти збагнув.

Степко зрадів: княжич з гордістю говорить за русичів. Уже себе до них приєднує. Яку ж вищу нагороду хочеш мати, навчителю, за свій труд?