Мухтар Ауезов: Шлях Абая

Ми тоді виїжджали в степи, і думаю, що ритм ауезовської прози, її величава плавність повніше сприймалася кожним із нас саме тут, більше промовляла кожному, хто вперше бачив ці простори, цей розмах природи з її океанним привіллям степів і вершинами гір. Після шалених ритмів доби ми тут відчували мудрий плив степового часу, епічну його неквапливість.

Увечері в садку до пізньої ночі слухали ми одного з степових Гомерів, що знав напам’ять багато тисяч рядків народного епосу. Ауезов час від часу пояснював гостям зміст і художні особливості окремих картин. Незабутня то була ніч. Народний співак і професіональний літератор, як вони, ці двоє, з півслова розуміли один одного, з якою взаємоповагою радилися між собою, намагаючись глибше, точніше витлумачити те чи інше місце твору. І видно було, як об’єднує їх розуміння мистецтва, почуття гордості за свій народ, за багатство й красу його художніх творінь.

Цей епізод знову потім пригадався в Нью-Йорку, коли на одному вечорі, влаштованому на честь делегації радянських письменників, Ауезову самому довелось виступати в ролі акина, в ролі блискучого поета-імпровізатора. Це було під кінець нашої поїздки. Багато було бачено, багато передумано, кожен мав чималий запас вражень, при потребі міг ними поділитися. Ауезов присвятив своє слово Нью-Йорку, назвавши його «кам’яною книгою», де сторінки поставали у вигляді хмарочосів. Він наче гортав цю кам’яну книгу і читав її хмарочоси справді як мудрець, як людина, що вийшла з буранних ночей далекого дитинства, з неозорих напівдиких степів піднялася до вершин людської культури і осягла таке, чим варто поділитися з людьми. Це були роздуми про шляхи розвитку цивілізації, про складнощі цих шляхів. Треба було бачити, з якою напруженою увагою слухали Ауезова наші нові американські друзі, заполонені глибиною його думки і щедрістю його могутніх поетичних асоціацій, скорені інтелектом людини, яка так проникливо читала велику й драматичну книгу сучасної цивілізації. Тоді Ауезов ще більше відкрився нам всім натхненною філософською силою свого обдаровання.

Таким і запам’ятався: чоластий, великі виразисті очі, що світяться розумом; усмішка промениться добротою душевною…

Нещодавно знову довелося бути в Казахстані. В будиночку, де жив Ауезов, тепер музей. Син його зустрів нас на аеродромі, його відрекомендували: знавець мов, кандидат наук.

Нема Мухтара Омархановича, та всюди він і зараз тут присутній у житті свого народу. Його ім’я з пошаною вимовляють у розмовах, його книги стали окрасою бібліотек. З думкою про нього пролітали ми над його суворими степами. Летимо на Гур’їв, далі на форт Шевченків. У літаку, повертаючись додому з екскурсії, співають піонери-казашата. А під крилом дивовижна, зовсім ніби не наша планета. Пустеля понура, чорна, тільки де-не-де мертве око соляного озера поблискує в небо. Як із дна кратера. Ця чорна, порита байраками пустеля з мертво виряченими фарами соляних озер — все це край Тарасових страждань. Тільки тут розумієш, що багато його поезій народилися з контрасту, із спраги, із видив, які йому тут являлись, видив голубих українських просторів, білих хаток, левад… У казематній одиночці, певне, легше було б коротати дні, ніж тут, на краю світу, в похмурому безлюдді, де ніщо не росте, де на всьому мовби лежить печать божої кари. «І дебрь-пустиня неполита…»

Одначе, що це? Зелений оазис, стрункі корпуси сучасного міста. Молоде місто Шевченко розкинулося на березі колись пустельного Каспію. Місто, де аж незвично бачити живу зелень парків, що розрослись мовби від тієї вербової галузки, що її колись поет приніс у пустелю Мангишлаку й посадив у цю, здавалось би, навіки змертвілу £емлю, повіривши у її здатність відродитись, у здатність — жити…

Ожила, відродилась. Використавши силу атома, яка постачила місту опріснену морську воду (новозбудоване, нині вже величезне, місто живе на ній!), люди дали життя цій жорстві, що вважалась безплідною, викохали ці парки й квітники, що поряд з пустелею здаються чимось неймовірним, фантастичним… А тим часом усе це реальність, і те, що постало тут, сприймається справді як символ дружби відроджених народів, як могутній витвір розкутих творчих сил людини.

Серед Шевченкових малюнків часів заслання щораз особливо чимось привертає увагу акварель: «Пожежа в степу». Грізна палаюча стихія заполонила весь обрій, від заграв, далеко вируючих, освітилася сутінь пустелі, видно розкидані де-не-де юрти, кибитки, на передньому плані кілька казахів біля шатра, трохи осторонь вершник у гостроверхій кочівницькій шапці, кінь його застиг на плесі мілкого озеречка, розчервонілого від пожежі, а на коні застиг і сам господар, уважно споглядаючи стихію, що її жарке дихання, здається, вже чути. Але паніки нема, людина із стриманою мужньою гідністю вглядається в те, чого їй, можливо, не минути і з чим вона, можливо, має зіткнутись, щоб спробувати приборкати невідворотне. Який хист треба було мати, щоб скомпонувати сюжет картини саме так, в його епічній масштабності: людина перед лицем неминучості, людина в своїй спокійній величі перед лицем самого буття…