Мухтар Ауезов - Шлях Абая

Почалося це все із з’їзду аткамінерів [6] Аткамінери (буквально: вершники) — старійшини родів і впливові багатії, що розїжджали по аулах і вершили степові справи. що відбувся навесні минулого, 1888 року, на зимовищі Оспана, молодшого сина Кунанбая, в Жидебаї.

Шубар, який займав тоді посаду волосного, влаштував у домі Оспана з’їзд аткамінерів усієї Чингіської волості. Потаємною метою цього зібрання, відомою тільки Шубарові, Такежанові та його дядькові Майбасару, було з’ясувати настрій родових верховодів перед виборами: чи не таїть хто в собі ворожнечі проти кунанбаївців, чи нема таких, хто виступатиме проти кандидата, ними наміченого? Байдужих, таких, що вагаються або сумніваються, слід було привернути на свій бік, а проти тих, хто може нашкодити, заздалегідь вжити заходів. Саме для цього Шубар і скликав у Жидебаї близько сотні аткамінерів — родових старійшин, біїв, аульних старшин, єлюбаси [7] Єлюбаси — особи, обрані аульним сходом по одному на п’ятдесят родин. Єлюбаси на волосних сходах обирали нового управителя, а також біїв (суддів). В єлюбаси попадали тільки люди заможні і впливові. — і, підкреслюючи значущість зустрічі, заколов для них кок-каска — сіру лошицю з плямою на лобі. В давнину таку кобилу кололи перед початком якоїсь важливої справи і урочисто присягалися у вірності один одному, вмочаючи пальці в її кров. Потім пригощення м’ясом кок-каска стало символом однодумства і вірності спільній справі.

Зовнішнім приводом для цього з’їзду була потреба розподілити між аулами Тобикти податок на покриття витрат волосного, пов’язаних з його посадою. Під приводом витрат на поїздки до міста, на прийом і частування начальства в аулі, на подарунки і підношення потрібним людям волосний, крім звичайних податків у доход казни, встановлював свій власний. По суті, це був просто хабар, що його управитель вимагав від населення на додаток до казенної плати. Ці побори не мали ні встановлених розмірів, ні певних строків. Народ назвав їх «чорними зборами».

Цією прибутковою статтею волосний не міг користуватися сам: хоч-не-хоч, доводилося ділитися з тими, хто допомагав йому стягати «чорні збори». Відібравши у народу силу-силенну всякого добра — овець, коней, грошей,— аульні старшини, єлюбаси, бії і родові старійшини полюбовно ділили з волосним здобич, дістаючи кожен свою частку. І через те, коли Шубар, посилаючись на майбутні витрати по виборах, набагато збільшив того року розмір «чорного збору», аткамінери погодилися з ним без довгих суперечок.

Чингіська волость складалася з дванадцяти адміністративних аулів [8] В адміністративному відношенні — за «Тимчасовим положенням» 1868 року, запровадженим царським урядом для управління Казахським степом, — волость ділилась за ознакою спільності території кочування на такі аули, що об’єднували від 80 до 100 господарств. На чолі адміністративного аулу стояв аульний старшина, якого призначав волосний управитель. . Представники їх, розмістившись групами в простих кімнатах нового будинку Оспана, збудованого після смерті Кунанбая, заходились розподіляти податок по юртах своїх аулів — на кожен «дим». У цій справі всі керувалися одним правилом: не кривдити своїх родичів та друзів і весь тягар податку покласти на інших. Оскільки ж родичами і друзями аульних верховодів могли бути тільки багаті й заможні люди, то само собою виходило, що податок розкладався на юрти худорідних бідняків.

На виправдання цього було винайдено пояснення: коли в аулі відбувається з’їзд або коли туди приїжджає начальство, то левову частку витрат несуть саме заможні господарі; їм доводиться і давати підводи, і ставити гостьові юрти, і витрачатися на частування. «Адже ж ніхто не зупиняється в бідняків,— міркували аткамінери,— ніхто не чекає від них ні кумису, ні м’яса. Все лягає на нас. То нехай вони візьмуть на себе частину видатків, інакше, як же вони можуть жити в нашому аулі і вважатися нашими земляками? Повинні ж. вони допомогти старшим, якщо бога не забули!»

Коли щось стосувалося простого люду, аткамінери, що звичайно гризлися між собою, як аульні собаки, і тут поводили себе, як собаки, коли ті забачать вовка: вони пліч-о-пліч кидались на спільного ворога. Народ добре бачив їхні брудні справи, але кому він міг поскаржитися на «чорні збори», що безперервно лягали на нього важким тягарем! Тим самим біям, старшинам, волосному? «Яка з того користь? — говорили по аулах прості люди.— Звернешься із скаргою до одного — він пошле тебе до іншого.