- Горе мені, горе! Чия земля, чия вода мене прийме? Ахейці кинули мене, не пустили на корабель, а тепер троянці жадають моєї крові!
Той плач трохи розчулив натовп. Юнаки перестали глузувати з полоненого, а цар Пріам звелів йому все розповісти про себе - якого він роду, чого залишився сам-один на березі та на що сподівається далі.
- Але кажи тільки правду, - похмуро зауважив старий Пріам.
- Авжеж, тільки щиру правду казатиму, - вигукнув полонений. - Звати мене Сінон, роду я небагатого і не забагатів на війні. Ніколи я не крився, що не хочу воювати, завжди мріяв якнайшвидше повернутися до рідного Аргосу. За це мене і не злюбили вожді, а найдужче - ненависний Одіссей. Він тільки й чекав нагоди позбиткуватися з мене. Та навіщо про це згадувати? Карайте мене швидше, це добре потішить і вас, і ахейців.
Натовп знову загув. Тепер усіх зацікавила доля полоненого, і той повів розповідь далі:
- Ахейці нарешті потомилися воювати і надумали вертати додому. Та на заваді їм стали супротивні вітри й буревії. Тоді віщун Калхант пояснив, що треба принести в жертву морським божествам людину. Жахнулися воїни, а лихий Одіссей підказав віщунові моє ім’я. Всі зраділи, що уникли смерті, а мене притьмом зв’язали і мали вдосвіта вбити. Та я порвав пута і в темряві втік. Усю ніч я переховувався на багнистому озері в густім очереті, аж поки відпливли ахейські кораблі. Тепер я не побачу милої батьківщини, не побачу рідних дітей і старого батька. Мабуть, їх покарають, щоб помститись мені за втечу.
На мить полонений замовк та, скинувши швидким оком на царя Пріама, заголосив:
- Благаю тебе, царю, зглянься на людину, що безневинно стільки лиха зазнала. Хай блаженні боги, що знають усю правду, дарують тобі милосердя.
Зворушений тими словами, цар Пріам звелів розв’язати полоненому руки і ласкаво мовив до нього:
- Забудь про своїх кривдників, віднині ти житимеш з нами. Та поясни ще одне: навіщо ахейці збудували дерев’яного коня? Це якась обітниця богам, а чи військова споруда? Тільки кажи мені правду.
- Клянуся тими путами, які я розірвав, і тими кривавими ножами, що їх я уникнув: усе, що я кажу,- щира правда! - І віроломний Сінон аж руки звів догори. - Ахейці збудували дерев’яного коня в дарунок Афіні Палладі, аби власкавити сувору богиню. Коня навмисне зробили таким велетенським, щоб ви не змогли втягти його крізь міську браму. Адже якби дерев’яний кінь опинився всередині Трої, то могутня Афіна Паллада стала б вашою опікункою у війні.
Повірили троянці підступному Сінонові, його брехливій мові, страшним клятвам та удаваним сльозам. Повірили ті, кого не здолали ні десять років війни, ні криваві рани, ні загибель вождів, родичів, друзів.
Раптом усі обернулися до моря. Там, від острова Тенедоса, пливли до берега два здоровенних змії. Раз у раз вони підводили голови з червоними, наче кривавими, гребенями, вигинали дужі хребти і хвости, аж від того здіймалися хвилі. Біля берега море запінилося, вкрилося білим шумовинням, і змії повилазили на землю, бридкі, лиховісні.
Настрахані люди кинулися врозтіч, та змії на них не зважали, вони повзли просто до жертовника, де Лаокоон із двома хлопцями, своїми синами, готувався принести жертву безсмертним богам. Змії миттю обвили стрункі хлоп’ячі тіла і стали їх душити. Кинувся Лаокоон мерщій боронити синів, та змії обвили і його, ще раз і ще.
Потвори здавили могутнє тіло і кусають, бризкаючи отрутою. Даремно жрець, упершись дужими ногами в землю, силкується розірвати ті слизькі, але наче залізні обійми,- вони стискають дедалі дужче і дужче. А сини вже геть знемагають. Тоді закричав Лаокоон, як кричить недобитий жертовний бик, і нелюдський той крик здійнявся до самого неба. Та незабаром усе стихло. Обидва змії кинули мертвих і поповзли геть, до храмудо храму Афіни Паллади. Там вони і сховалися під круглим щитом біля підніжжя статуї грізної богині.
Мовчки спостерігали все це троянці, і в кожного серце мало не спинилося з жаху.
- То кара! - почулися голоси.- Кара Лаокоонові за те, що насмілився кинути спис у коня, подарованого Афіні Палладі. Треба якнайшвидше втягти того коня до міста, щоб грізна богиня зласкавилася.
Не довго думавши, троянці кинулися руйнувати міський мур і прилеглі будинки, щоб протягти в місто коня, інші підвели йому під ноги котки, обв’язали дерев’яну шию линвами і нарешті гуртом потягли коня в місто. Навколо бігли юнаки й дівчата, співаючи святкові гімни, і щиро тішились, коли їм щастило бодай торкнутися линви.
Читать дальше
