Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

Киліяна ж ходила неначе боса по снігу. В гордовитій, гострій Киліяні мовби надломилося щось, вона весь час почувалася неначе на дні велетенської ями, з якої хотіла вилізти й не могла. Світ приголомшив її своєю жорстокістю і невмолимістю. Виросла в лісі, й почувалася серед розкошів природи маленькою королівною, і бачила себе у вимріях веселою молодицею, на яку заглядаються чорновусі парубки та молоді господарі (те було у великий стид, але ж то не насправжки, хіба не можна погратися мислями), тепер всі ті неясні жадання розкішного життя і любощів розвіялися в порох. Вона більше ні на що не сподівалася і ні в що не вірила. Хіба що в Марка, який помалу витягував її з ями тонкими, обережними дотепами. Своїми розмовами про світ намагався повернути на її вуста усмішку, вчив цінувати злиденний будень і радіти тому, що вони живі. «Ми живі, Киліяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лісі, і трава б проросла крізь нас». Киліяна була йому вдячна за все, то більше, що, як їй здавалося, він робить це безкорисливо, од доброго серця. Щоправда, вловлювала в його погляді особливу проникливість, особливу теплінь, але якій дівчині не приємно, коли на неї дивляться з ласкою та обожнюванням. І тільки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Маркові очі жахтіли хтивим вогнем, вони спалювали її, забирали в себе, не питаючи в неї згоди. В її голові майнула думка, що Марко не просто милується нею, що своєю любов’ю він може запропастити її. Але в наступну мить Марко знітився, покірно опустив очі, пробурмотів щось ласкаве і вибачливе. Подібного погляду вона в нього більше не завважувала. Був поступливий, добрий, намагався переробити і її роботу, найсолодші шматочки (хоч які там солодощі в наймах, та ще таких) підсовував їй. Вона заспокоїлася, проте не зовсім. І почала тишком стежити за ним.

Киліяна прихилилася до сохи, на якій висів запорошений образок, що з нього годі було розпізнати, котрий саме святий допомагав молотникам, сказала замріяно й печально:

— Тато завжди по першому снігу запрягали глабці.

У куцому кожушку з опушкою, в ладних чобітках (уже заробила на те убрання) була особливо принадна.

— А хіба ви на своєму хуторі не сиділи, як ми отуто, — спробував заперечити Марко.

Киліяна вперто похитала головою:

— І однак по першому снігу ми безпремінно їхали в Ладижин. Глабці в нас — кленові, ковані під полоззям залізом… Ми їздили з тіткою Вуцькою на зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу — Квочку…

В куточках чорних Киліяниних очей блищало по росинці, й в одну мить Маркові стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло йому груди, й він сказав у якійсь тужній замрії:

— Киліяно… Будуть у нас глабці… Голубі, мальовані… — І зненацька гаряче, майже безпам’ятно: — Давай повінчаємося, Киліяно… Є в мене гроші… Кохатимемося в розкошах.

Він як стояв на колінах на розперезанім снопу, так і поколінкував до неї, простерши руки, яко сліпець. Маленький, висхлий, зі зморщеним од страждання обличчям, був схожий на карлика.

— Давай повінчаємось, Киліяно, — шепотів. — Я не можу далі… Якби ти знала… Що мені зробити ще для тебе?.. Я в пекло піду. Заподію щось собі…

— Де повінчаємося? — одвела від іконки вже не печальний, а приховано гострий погляд дівчина.

— У Жовтих Водах… Або в Полтаві… Поїдемо на Слобожанщину… В мене є гроші… Заховані на Запорожжі.

— Я… Марку… — Її погляд став ласкавий, теплий, тільки та ласкавість промінилась мовби крізь крижані скельця, та Марко не помітив того… — Ти добрий… Ти все зробив для мене… І я твоя душею… Тільки я… Ми поклялися з Лавріном перед іконою, що коли хто з нас погине, інший не шлюбуватиме довіку. Піде в монастир. Ви з дядьком Мартином кажете, всі, хто лишився в Ладижині, погинули? — і дивилася на нього щиро та ніжно. Він мало вірив у ту ніжність, але ловився щоразу. Ловилося серце. Киліяна вміла прикинутися доброю кицькою, і тоді воно тануло, як внесена з морозу в хату грудка масла. — Звичайно, Лаврін не дружив би з поганим козаком. Я це зрозуміла. І ти сподобав мене з першого погляду?

— З першого. — Й затремтів од власного признання.

Далі випитала, про що Марко говорив з Брусом.

— Ой Марку, який ти славний і розумний. Ну хто б ще міг доп’ясти такого статку. Правда ж, коли ти признався в ньому таткові, він стурбувався?

— Правда.

Не втримався й цього разу, дався на підмову. Хоч йому тріскало в мозкові, щось подавало знак — зціп вуста, дурню! Але ж хіба не на його користь свідчило те, що він тут, а Лаврін хтозна — де, повіявся десь, а Марко привіз Киліяну в безпечне місце й клопотався про неї. Хіба за таке не можна полюбити чи бодай офірувати все життя. Та й сама Киліяна так щиро дивилася на нього, так багато обіцяла поглядом.