Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

Знову засмикали за мотузок, і Сироватка потягнув відро. Коли воно поминуло перші марші сходів, Мокій знову задер угору обличчя й запитав якомога тихіше:

— А який вам дають струмент?

— Який належить, — здивовано одказав сусіда. — Молоток, долото, свердло.

Відро промандрувало ще тричі, поки Сироватка одважився на прохання:

— Слухайте, хлопці… Розцвяхуйте крайню од західної стіни дошку.

Відро, що саме спускалося вниз, брязнуло об стіну, й так само брязнув зверху голос:

— Тю на тебе, чоловіче. Та нам за це…

— Ніхто того не знатиме… В тій вежі тільки я… там темно… Я її назад покладу. А вам… осьдечки…

Сироватка нагнувся й вправним рухом одпоров під коліном латку. Там лежали приховані на найкрутіший випадок два золотих алтини. Мокій поторсав за ногу сусіда, намацав у темряві його руку й вклав у неї гроші:

— Оце всі… Мав би більше, хрест святий, не пожалів би.

Зверху довго мовчали. Може, через те, що відро стало важче, та й всі вже добряче притомилися. Сироватці боліли руки й стріляло в попереці — там засіла давня простуда.

— Хто ж ти такий, чоловіче? — нарешті несміливо запитав Василь.

Сироватка вже давно зрозумів, що його побратими по лихові — такі собі посполиті, мабуть, потрапили сюди випадково. Може, не давали татарину худобини, може, посварилися з кимось, з тим — таки нелестиво згадуваним Кириком.

— Такий же, як ви, гречкосій. Та ще й погорілець. Хата згоріла й клуня — геть усе. Їхав до брата в Бершадь, сподівався запомогтися чим — небудь, — і вскочив у халепу. Показав якимось городовикам неправильно дорогу, а вони вернулися й зацуркували. От, хрестібог, не забродня я, не убійник і не злодій. Нехай мене скарає Пресвята Богородиця, нехай я кип’ячки нап’юся, нехай коростявим собакою стану, якщо мене причинили за який злий вчинок.

Мокій не казав — «якщо не брешу»: він остерігався божитися обмильно.

Дядьки, мабуть, вірили, бо зітхали. Погорільцям люди співчувають завжди й запомагають, чим можуть. Але не обіцяли нічого — мовчали, проте грошей йому назад не вернули. Сироватка сподівався на їхню розважливість і доброту. Селянинові вернути гроші дуже важко, вони самі прилипають до долоні. Посполиті ще довго радитимуться між собою, мугикатимуть, охкатимуть і аж тоді стануть на якомусь рішенці. Люди воно роботящі, задарма брати гроші не звикли.

Коли їх вивели нагору, Сироватка також не дармував часу — розглядався по подвір’ю. Воно було довге, вужче на захід і ширше на схід, обнесене з усіх боків стінами, на кожному розі — гостроверхі, криті черепицею башти. В одній стіні, що від півдня, був пролом, мабуть, турки зробили минулого року, а тепер замуровували: там лежали купи жорстви й цегли. Порохова вежа, в якій тримають його, зі східного боку, біля неї — дві чималі будівлі, теж криті черепицею. Невелика церквиця й кілька менших будівель — в північно — східному кутку двору. Далі Мокій не встиг роздивитися, бо його погнали до цюпи.

Наступного дня над головою в Сироватки справді гупотіли кроки, там щось шкрябало, брязкотіло, то затихало, то починало гупати знову. Сироватці кортіло обізватися, запитати, ті це покрівельники чи інші, але боявся, що там може бути вартовий, він здогадається про його замір і викаже всіх. Сироватка не метушився, не спинався на ослінчика, лежав мовчки, слухав. Навіть не знав, розцвяховували дядьки дошку чи ні, бо шкряботіло довго й потеруха сипалася щоразу, коли вони спускалися з даху на стелю. Десь опівдні все затихло, й Сироватка лишився в повній тиші. Він дочекався вечора, коли сонце заглянуло на мить у північний проріз, і тоді став на ослінчика: щілина між крайньою і сусідньою з нею дошкою була більша, ніж уранці, — він запам’ятав добре.

Сироватці хотілося сповнити свій замір уже цієї ночі. Але вона була тиха і сторожка, як церковні хори, він навіть чув кроки вартових, коли ті проходили повз двері, і їхню розмову, й переклик півнів у посаді. Покладався на розповідь хорунжого: мав ще два дні. Стояла осінь, погода мінялася кожні два — три дні, сподівався на її злам, на дощ з громовицею чи хоча б на мжичку.

Мабуть, Бог зглянувся на його молитви. Загриміло ще в суботу зранку, опівдні зрушився дощ, а надвечір перейшов у зливу. Небо клекотіло, гуркотіло, здавалося, там падають небесні вежі, ламаються стіни, шкиргає камінь по каменю. Раз по раз спалахували вікна — прорізи, здавалося, то спалахує порох на панівці, а далі гримав постріл з небесної вежі. Сироватка стояв біля північної стіни, він не молився, пошепки накликав диявольські сили — громи й блискавиці, навіть хугу. Його маленька, але вільна душа танцювала й співала безголосо, тіпалася й підносилася. Правою рукою при коротких вогняних спалахах малював по стіні знайденим у кутку уламком розм’яклої червоної цегли коня. Він не знав, навіщо малює. Просто спиналося в душі щось ворохобне, хотів, якщо все оббудеться, трохи покепкувати над сторожею. По тому, послухавши біля дверей, заліз під ліжко й підняв один його кінець, поставив на стіну цапки, нижньою спинкою на підлогу, короткими ніжками до стіни. Видивився й випробував його гаразд — дарма що поточене шашелем, воно було міцне. Знявши з ліжка найтовщу дошку, приставив її до стіни, заліз на ослінця й подерся на верхню спинку. Побачивши, що не видряпається, поскидав чоботи й поліз босий. Шкода було — які вже вони не є — чобіт, одначе що мав роботи? Видряпавшись на спинку, взяв дошку, впер її кінцем у стелю, яку мали розцвяхувати дядьки, натиснув.