Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Для чого? Навіщо, триклятий іудо?! – хрипів він, не в змозі примусити себе заспокоїтися, припинити дрижання в голосі й тілі. – Ти продав нас, але не зможеш отримати своїх триклятих срібняків! Скажи ж: навіщо? Невже думав, що від мене можна втекти?!

– Навіть не сподівався, гоноровий гетьмане! Хіба ж може утекти здобич, котра затиснута в пазурах степового орла? Хіба може сподіватися піти той, кого наказав стерегти, як зіницю ока, великий гетьман?

– Тоді ти програв цей бій! Програв, як кожен з тих, кого дістала зброя шляхетного лицарства! Ні, ти програв більше за них! Твоє ім'я тепер навіки проклинатимуть нащадки, як проклинають вони тринадцятого апостола! Ти продав не тільки нашу справу, а й душу дияволу!

Самійло Зарудний спокійно витримав палаючі ненавистю слова Калиновського і повним самоповаги голосом відповів:

– Не бреши, собако! Нікого не продавав я! І ім'я моє, маю надію, пом'януть добрим словом ті, за щастя і волю котрих віддаю я життя. Ніколи не зраджував я свою Батьківщину і завжди стояв за її інтереси, навіть тоді, коли мусив знаходитися у вашому лігві. Бо батьківщина моя – Україна, знай це, ляше… А тепер роби свою справу! Роби і знай: відтепер тобі не судилося більше спати спокійно. Тому, що ти знатимеш – за окопом твого табору і всередині його завжди будуть люди, які не пошкодують життя задля того, щоб вас, упирів, спровадити до диявола за гріхи, котрі заробили ви, принижуючи, знущаючись і катуючи козаків та народ України!..

Замах важкого палаша – і впав на землю Самійло Зарудний, а Калиновський, не відчувши полегшення, принесеного помстою, став ногою на розрубані груди його і з силою всадив лезо в горлянку козака, пробивши череп і глибоко увігнавши зброю у землю.

– От і все, – видихнув він. – Ти ніколи не дізнаєшся наскільки міцний у мене сон, хіба що зможеш розпитати в тих, кого відішлю вслід за тобою. Коня! – він повернувся до жовнірів, котрі завмерли навколо нього і розпростертого на землі козака. – Під знамена гербу Калини! Ми вийдемо з оточення, щоб повернутися і закінчити кару над рештою лотрів!

На чолі двох десятків жовнірів вирушив Мартин Калиновський до середини табору, туди, де комонні хоругви почали прорив, зосередивши всю свою лють на невеличкій ділянці оборони козаків Максима Кривоноса. З лету врубався польний гетьман у загін піших козаків, вимахуючи закривавленою шаблею. У якусь мить він помітив перед собою загрузлий у баговинні ридван, з якого позирало жовте від переляку, вкрите довгими рідкими пасмами рудого, із сивиною, волосся. «Він навіть не виліз з ридвану і не пересів на коня, щоб спробувати повести за собою військо, котре вірило йому і було готове зложити за нього свої голови!» – майнула в розпеченому мозку приголомшлива думка, а в наступну секунду в полі зору коронного польного гетьмана з'явилась, розростаючись з неймовірною швидкістю, дебела постать у сивій поношеній свитині, з розкритим у німому крикові ротом і блискучим лезом занесеної над головою довжезної бастарди. Мартин Калиновський не встиг відчути страх. Він просто побачив, як місцями потемніле від іржі лезо пролетіло зовсім поряд з його стегном і глибоко розпанахало шию коня. Наступної миті Калиновський широко розкритими очима дивився на землю, що з шаленою швидкістю летіла назустріч йому. На прим'ятий кущик полину, в якому бачив мізерну билинку і жовте каміння піщаника. Раптом воно вибухнуло цілим водограєм яскравих зірок, і свідомість гетьмана пропала в темряві забуття.

– Усе, пане сотнику, наша перемога! – обличчя Нечипоренка сяяло дикою радістю. – Залили таки ляхам сала за обшивку!

Осавул стояв перед Іваном, котрий ще не встиг перевести подих і прийти до тями після жорстокої рубанини, у якій опинилася вся його сотня в завершальний період битви. Михайло був укритий брудом і кров'ю настільки щільно, що, здавалося, він довгий час знаходився в баговинні під кривавим дощем. Кільчастий панцир на його грудях розлізся від удару ворожої шаблі, і по брудній шкірі грудей протяглися струмочки запеченої крові. Рука все ще стискала руків'я шаблі.

– Ми перемогли їх, Іване! – повторював він.

Богун озирнувся навсібіч. Посеред галявини, вкритої горами трупів, перевернутими і поламаними возами, діжками, скринями та різним мотлохом, вони були не одні. Круг них походжали козаки. Вони вишукували поранених, збирали зброю і майно розбитого польського обозу, добивали тих з поранених жовнірів, чиї рани однозначно говорили про необхідність такого милосердного жесту від ворогів. Іван повільно витер шаблю об блакитний жупан одного з мертвих драгунів, який лежав, упершись в небо невидющими очима, і закинув її в піхви.