Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Залізна стіна. Сама кара Божа летіла на вогненних конях, спрямувавши списи прямо в обличчя. Що може їх втримати? Але ні! Є сила, є! Знаходячись серед козаків першої шеренги, добра половина з яких була приречена, Іван розумів – вони і є та страшна сила, об яку розіб'ється вороже військо, немов морська хвиля об прибережні скелі, з шипінням відкочуючись, перетворюючись на саму лише піну.

Але що це? Серед різких і частих пострілів шмигівниці, серед гуркоту копит ворожої кінноти чується багатоголосий клич. Лунає, перекриваючи завзяте польське «Vivat!», громоголосе козацьке «Слава!», якому вторить не менш багаточисельне татарське «Алла Іллях!». Мить – і в праве крило польського орла вдарили, вщент зім'явши його, козацькі комонні сотні, одночасно зліва вступила в бій татарська орда. Ще два загони, використовуючи чисельну перевагу, вдарили із засідки в тил польським порядкам. Закипів перед враженими очима Нечая та Кривоноса швидкий і смертоносний бій кавалерії. А серед несамовитого стогону землі, дзвону зброї та обладунків, криків поранених та іржання коней, до вух Богуна долинув настирливий дріб литавр. Так, на сьогоднішній день вони виконали те, що було на них покладено, і батько Хмель кличе їх до табору. Повільно, обличчям до ворога, який уже був зовсім поруч, хоча і втратив інтерес до майже беззахисної піхоти під ударами більш сильного супротивника, відходили козаки. Із захватом, з веселими посмішками, як то буває з приреченими на смерть, котрі раптом позбулися страшної загрози, спостерігаючи, як безнадійно б'ються ляхи з переважаючим їх противником. Як падають, одна за одною, біло-червоні хоругви, штандарти із зображенням білих орлів і католицьких хрестів. Як татари, з якими козаки звикли битися при нагоді і без такої, довершують почату ними справу, а запорожці відгонять у тил власних військ усе нові десятки добрих коней, які вже встигли втратити своїх шляхетних вершників. Не забували запорожці серед бойової лихоманки про свій «хліб козацький»…

– Ну, вітай, вітай, пане сотнику! Бач, халепа, не можу з давнім товаришем словом перекинутися після довгої нашої розлуки! – Омелько, все ще в залізній місюрці на голові і заляпаному кров'ю панцирі, зіскочив з коня і міцно потис Іванову руку. – Ох і зголоднів же я, доки ви там з ляхом у піддавця бавилися.

Іван з неприхованою радістю дивився на побратима. Як же приємно було зустріти його саме тепер, коли в силу своєї нової посади він мав бути взірцем для підлеглих козаків, стати їх порадою і добрим прикладом. Як добре, що поряд з'явився хтось, у кого цієї самої поради міг запитати він сам, довіритись у своїх думках, найближчих планах, згадати за чаркою оковитої ті дні, які було прожито поряд, долаючи бурі неспокійного козацького життя і залишатися просто Іваном, а не паном сотником. Омелько немов відгадав Богунові думки:

– А що, важкий він, хліб сотницький? – по-змовницьки підморгнув Деривухо. – Атож, тепер ти повинен дбати не лише про себе або овіяне славою, але все ж просте полотнище прапора. Тепер ти козакам батько, а вони твої діти. Мусиш сам не доїсти, не доспати, а козакові найкраще віддати. Щоб козаченько відпочив і ситий був. А як же?! А вони тебе, коли добрим батьком їм будеш, із самого пекла чорта винесуть, щоб той тобі чоботи дьогтем мастив.

Смерті в очі за тебе глянуть! Ну, нічого, нічого, звикнеш… То як, пригостиш вечерею? Тоді й потолкуємо.

– Пригощу, Омельку. Хлопці мені намет справили. Ну, не гетьманське шатро, звичайно, але стіл і дві лави знайдемо.

– Ось, за що я і кажу. Будь для козака добрим батьком, матимеш не те що гетьманське – султанське шатро!

Скоро й ступили до невеликого парусинового намету, котрий самотньо стояв серед возів, в'язанок хмизу і копиць сіна, які являли собою господарство нової Кальницької сотні Брацлавського полку. Неподалік палало кілька вогнищ. Кашовари готували вечерю.

Помітивши Богуна з гостем, від одного з вогнищ піднялася постать, швидко закрокувавши до Івана. Богун упізнав Коваля.

– Пане сотнику, куліш уже й готовий, зараз лишень казан знімемо з вогню. Ти відпочивай, усе зробимо, подамо.

– Дякую, Іване, – відповів Богун, не в змозі приховати у голосі втому. – Гостя ось маю дорогого. То ти там поглянь, що є…

– Розумію, батьку, все зробимо! – здійняв руки Коваль.

За кілька хвилин на столі, котрий займав майже весь простір намету, з'явився мідний казанок з гарячим духмяним кулішем, порізана пастрема, паляниця житнього хліба, цибуля і сало. До них приєднався кухоль оковитої і дві череп'яні чарки. Омелько скинув з голови місюрку, закинув за вухо оселедець і сів на одну з лав. Іван мовчки витяг з-за пояса пістолі і сів навпроти. Без зайвих церемоній налили і заходилися сьорбати куліш.