Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Навіщо, навіщо ти чиниш так, Богдане?! – люто зиркав на нього черкаський полковник Яків Воронченко, повернувшись із самого пекла, яке царювало під стінами Збаража, недбало стираючи рукавом каптана кров із розсіченої уламком картечі скроні. – Чи хочеш помстити ся нерозумним?! Немає там їх, там лише ті, хто підуть за твоїм наказом на смерть, не замислившись, чи вірним був той наказ!

Богдан відповів вогнистим поглядом своїх циганських очей. Так, він розумів, про що мовить послідовник найулюбленішого полковника і костирського гетьмана Правобережжя, загиблого минулого року під Замостям від чуми – у війську все голосніше йде бродіння від появи невдоволених гетьманом, а декотрі й відкрито закидають йому нерішучість, зволікання замість активних бойових дій.

– Не смій, Якове! – люто вигукнув гетьман. – Не караю я їх, сам би радо груди підставив, якби міг ними всіх затулити! Гинуть вони, аби ляхів у безголовості нашій завірити, а заодно з тим усі слабкі місця оборони вивідати! Не можна інакше, Якове, ніяк не можна!

А коли втомлені й обезкровлені полки і татарські чамбули почали безладний відхід, відчинилися ворота польського табору, і пішло з воріт тих густими лавами комонне шляхетне лицарство. Вдарив закованим в броню гусарським кулаком князь Ієремія в саму середину козацьких порядків, а молодий Конєцпольський уже летів на чолі двох рейтарських рот назустріч татарам. І багатьох нових втрат зазнали того дня вояки гетьмана Хмельницького. Лише ніч своїм чорним простирадлом заспокоїла смертельні пристрасті на полі бою. А коли вона розвела запеклих ворогів, у таборі поляків було влаштовано гучний бенкет. Із сотнями діжок вина, цілими, запеченими на вертелі баранами й телятами, з музиками, голосними піснями і глузливим реготом, котрим сп'яніле жовнірство знущалося над притихлим табором нападників.

– Цо, хлопи, безецники, [43]лотри, зазнали пшиємного привітання? – лунало з темного громаддя польських валів.

– Наче дурних бялоґлових, вас побили! І ще поб'ємо, слово гонору, поб'ємо!

– Хлопськими мармизами будемо годувати свиней! – летіло звідкілясь з напівбожевільним реготом.

Тихо в козацькому таборі. Лише стовбичать у примарному сяйві молодика постаті вартових, лише лунає з того боку, де розташувався татарський кіш, ридання плакальниць – Іслам-Ґерай втратив нині в бою славного батира. Не простого батира, мурзу, котрий обіймав посаду казнадара при ханському дворі.

Наступного дня безумний бенкет смерті з новою силою розпочався на укріпленнях збаразької твердині. І хоч Хмельницький дотримався усіх можливих пересторог, козацька кров знову щедро полилася на поле перед табором. Мушкетні кулі та картеч пробивали наскрізь в'язанки хмизу, що їх несли перед собою для захисту козаки, а шмигівниці, вогнем з яких гетьман планував примусити поляків ховати голови і зменшити зливу вогню, діяли вкрай неефективно, влучаючи кулями своїх фальконетів, гаківниць і полугаків у землю валу. У двох місцях навіть розпорошили власну батаву, помилково взявши занадто низький приціл і пославши десяток зарядів у спину своїм же піхотинцям. Але козаки йшли, йшли не зважаючи на ревучу смерть, котра чигала на них зовсім поряд. Вони знову і знову перешиковувались, виконуючи накази бойових сурем, відповідали злагодженими залпами мушкетів, засипали ворожий окоп гострими стрілами. Відходили і знову йшли, на приступ, падали і піднімалися, схрещували клинки шабель із жовнірами, яких вів на вилазку сам князь Вишневецький. І знову нічна темрява примусила відступити козацькі полки, а гербові штандарти Вишневецького, Фірлея і Остророга залишилися увінчувати польські укріплення. Гордовито майоріли вони над полем, заваленим тисячами трупів безталанних нападників. Жовніри, хоч тепер і тверезі, і тієї ночі продовжували дражнити козацьку варту, насміхаючись з невдач Хмельницького. Але не так бадьоро, як напередодні, лунали у темряві їх глузливі голоси – після денного штурму у фортеці закінчувався порох і заряди до гармат і мушкетів, а це свідчило про те, що наступні дні принесуть смерть і до їхнього табору, до цієї пори лише кількома сотнями захисників задобрену в польському стані.

І наступного ранку ангел смерті таки похазяйнував у Збаражі – зранку Хмельницький, вбачаючи неможливість взяти фортецю одним потужним ударом, узяв її під приціл своєї армати. Вкрилися хмарами білосніжного диму позиції козацьких нотшлянг, кулеврин, фальконів і важких мортир, посипалися на ворожий окоп «залізні буханці» і несамовито шиплячі розривні гранати, полетіли, розриваючи на частини вози на периметрі табору, сковані міцним ланцюгом кніпеля. [44]Вдарили кілька десятків гармат і з татарського коша – там запрацювала армата ханської гвардії.