Тут йому пощастило — одразу ж за валом він побачив жінку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.
— Вісто! — закричав Микула. — Гей, Вісто, це я! Чи чуєш?!
Рискаль випав з рук жінки. Немов не вірячи очам, піднесла вона руки д’горі, пішла, побігла, кинулась уперед — на схил, на вал городища:
— Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!
Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху сорочці і таких самих ногавицях, з мечем біля пояса, з щитом і торбинкою на плечах, темний від вітрів і сонця.
Але Віста жахнулась, бо Микула був зовсім сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крізь розстебнутий комір видно було рубці й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцілувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.
— Цілий! Цілий! От і прийшов додому! — промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний віз, що заріс бур’янами серед двору, на іржавий леміш рала, що стояв там, де він його й покинув, — під стіною хижі.
І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.
— Не плач! — суворо сказав він Вісті. — Диви, — засварився вже він, — своїми сльозами всю твар мені змочила. — Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. — Ти краще скажи, як тут?
— Що повім? — відповіла вона. — Усе, як було. Де ти так забарився?
Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.
— Далеко був, — промовив глухо. — Ратоборствували ми… Тепер уже вороги сюди не прийдуть… От тільки князя нашого Святослава не стало…
— Чула! Ходімо до хижі, ходімо, Микуло.
І вони пішли — бігцем по схилу валу, повільніше — двором.
— Чула, чула, — говорила Віста. — Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.
— Ні! — скрикнув Микула. — Я живий, живий, Вісто!
Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.
Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.
І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.
— І як живе рід наш? — запитав, сівши біля очага, Микула.
— Усе, як було… Немає роду.
— А брати Бразд і Сварг?
— Бразд тепер не брат нам… Посадник княжий, новий терем поставив…
— Бачив… Добрий терем. А брат Сварг?
— Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.
— А інші родовичі наші?
— Усе далі й далі люди від людей.
— Чому ж, Вісто?
— У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було.
І вже тоді Віста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долівці недалеко від вогнища:
— А ти, Микуло, щось приніс?
Він не зрозумів навіть, про що вона запитує.
— Ти про що говориш?
— Чи є в тебе в торбі, — задихаючись, запитувала вона, — гривні, золото, срібло, багатство?
Микула подивився на неї, ніби не впізнавав.
— Багатство? О так, маю, он воно в торбині.
— І можна мені взяти подивитись?
— Дивись, дивись!
Поспішаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неї викладати.
— Сорочка?.. Та вона ж уся в крові… А це ногавиці… Знову кров! А це що?! Якесь жито?
— Дань узяв, — посміхнувся Микула. — Гречка це.
Віста розгублено опустила руки.
— А де ж… де ж, Микуло, — запитала вона, — золото, срібло?
— Не знаю, де воно, — тихо промовив Микула. — Не знайшов… — Трохи помовчавши, він додав: — Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу… її немає. Вісто! Навесні померла… у Дніпрі втопла… — Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. — За спокій її душі.
Віста заплакала так, як плачуть діти, — невтішно, навзрид…
Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, — Любеч невеликий, куди не руш — терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.
Читать дальше