Гнат Хоткевич - Довбуш

Козацтво вже показало, що руський народ із таким нехтуванням не примириться. Козацтво боролося за наше людське достоїнство, за наше право на сонце, на повітря і плід нашої землі. Поляки здавили козацтво, потопили його в ріках крові — і заспокоїлися, думаючи, що це вже все, що справу виграли цілковито й русина пригнобили навік. А історія каже — ні! Це ще не кінець. Жив Бог — жива й душа моя… І наш народ знову повстав. Тільки називається вже тепер це не козацтвом, а гайдамацтвом. Вже не козаки, а гайдамаки чи, як ви себе називаєте, опришки.

Так, так… Се, що ви, леґіні, повстали проти панів — се не ваша тільки воля і добра охота. Се історичний процес, що має відбутися і відбудеться. На всім просторі нашої землі, всюди, де є утиск і панська сваволя. Не Довбуш Олекса підняв вас на повстання, а його самого підняли закони історичної конечності. Народ хоче скинути із себе шляхетське ярмо і робить це всіма доступними для нього способами — на Україні так, на Гуцульщині інакше, але ціль одна. І ви, леґіні, з вашими бартками, з розбиванням польських дворів та шинків — се тільки ланка великого ланцюга, який простягся через цілу Русь і який витягне нарешті наш край на свободу. Тож бийте ляхів і їх приспішників. Це ваша історична місія.

Матушка сиділа як на голках. Такі заклики до убивання з уст священнослужителя — та що ж це таке?… Але зупинити свого чоловіка вона знала, що не можна. Тому старалася якось інакше: дзвеніла посудом, гриміла ложками, веліла Марті подавати їсти і веселим тоном казала єгомостеві:

— Але ж бо годі вам… Леґіні їсти похотіли. Балакати можна й по вечері.

— «Балакати…» Хіба ми балакаємо? Це ж рішається доля народу, в усякому разі, доля краю і його найближчої діяльності. Бо як до оцього зерна приєднаються маси, коли ця кістка зародка обросте м'ясом — ого! Не знати ще, що тоді буде!

І батюшка не припинив своєї мови. Саме оповідав про Запорожжя й про його роль у гайдамацьких повстаннях. Оповідання виходило блискуче, захоплювало, бо й сам вірив, що запорожці — се месники народних кривд, рицарі, що йдуть усюди, де треба стати за добро, честь і славу України. А Олекса поглядав на своїх хлопців із якимось торжеством, немов кажучи: «А що?… А що?… Ци я вам не казав?…»

Загалом уся промова зробила надзвичайне враження. Хлопці ніяк не думали, що вони єсть історичні особи — а от виходило ніби так. Вони знали тільки своє село й свої інтереси — а от показалося, що там десь далеко є люди, що живуть тими ж інтересами, так само ненавидять панів, так само б'ють їх, тільки більшою мірою.

Сама собою виникала думка: а що, якби так разом, га? А що якби поєднатися? Василь–спузар навіть запитав єгомостя:

— А ци би не мож витам ікої вісті дістати?

Кралевич обіцяв нав'язати зносини, чим перелякав матушку на смерть. Вона вже не йшла в обхід, а просто заявила категоричним тоном, що вечеря простигає. А це ж такий аргумент, що ним і битву можна припинити, не то що балачку.

Леґіні посідали за стіл, оживилися. Вже перестали дичитися й розпитували Кралевича про гайдамаків, про їх прийоми боротьби. Кралевич сам не знав, очевидно, особливих подробиць, але все ж міг дещо оповісти. Коли казав, що гайдамацькі ватаги досягають іноді тисячі й більше чоловік, леґіні цмокали губами й зглядалися один з одним.

— Нас єк си ізийдет двацік–трицік люда, то вже ми рахуємо, шо таке восько, шо му міри нема. А то тисячі, рахувати… З таков силов мож усіх лєхів повуювати.

— От і збирайтеся й ви тисячею. Хіба вас, русинів, мало? Нехай підіймаються за вами ґазди, ґаздівські сини, села цілі… Як усі не схочуть, щоби на нашій землі пани були, то таки не буде. І крові не треба, а просто громадов цілов явитися до пана і сказати, аби забирався геть. В однім селі так, у другім — і дивись, непомітно земля очистилася.

Кралевич розпалився. Для нього так було ясно, що така безкровна революція — річ можлива і навіть легка. Це буде великий ісход панів з української землі.

— Ми скажемо їм: у вас є своя Польща. Ідіть туди й робіть там, що вам тільки подобається, а нам не мішайте господарювати на нашій землі, як нам треба! — кричав він, забувши все, червоний, натхненний. І коли б хто зараз сказав, що такі громади вже зорганізувалися і йдуть до своїх панів — став би на чолі, високо підняв хрест і пішов.

А матушка сиділа прибита й думала — що тепер буде й на яку чашу терпінь іще наражає її цей запальний, необачний чоловік… Це хоч на сільську парохію вислали, а тепер куди…