Гнат Хоткевич - Довбуш

Все гуло і кричало в корчмі. І в тім гудінню хтось зауважив:

— Пане ватажку! Таже у вас повні гачі керви.

Олекса глянув. Дійсно: грубі суконні гачі не пропускали рідини, і там, як у бордюку, зібралося повно крові. Треба було хоч обдивитися. Олекса взяв свого незмінного Василя–спузаря (хто би тепер пізнав у цьому бравому, кров з молоком хлопцеві колишнього «нічника»?). Спираючися на нього, пішов до своєї хати, доручивши Федорові Джамиджукові зібрати якось до порядку леґінів і вирушити в зарані призначене місце.

— За село не знати. Все файно, все добре, а проте тра сокотитиси.

Федір попробував щось зробити, але в нього нічого не виходило. Насамперед сам був п'яний, а потім — ніхто його не слухав. Він віддавав наказ, а той, до кого це стосувалося, співаючи, простягав до нього чарку й пропонував випити.

Нічого організованого у Федора не вийшло. Опришки всі були п'яні. Хтось тут же впав і хропів; хтось пішов ще до якогось прихильного ґазди, а хто — до ґаздині. І саме в цей момент прибіг вартовий із тривожною вісткою, що їде якийсь пан, а з ним троє гайдуків. Але вістка ця нікого не здивувала, нікого не зрушила, бо хто ще й зостався на ногах, то не в'язав лика.

Шинкар, повинуючися незмінному в віках інстинктові, шепнув жінці: піди скажи панові Рушелеві (бо це був він), що опришки у мене в корчмі, лежать усі п'яні й що зараз мала дитина може їх пов'язати. Шинкарка вибігла і передала ці слова Рушелеві. Але яке ж було її здивування, коли представник влади спокійно їй відповів:

— А за що ж я маю їх в'язати? Хіба вони мені що винні?

Шинкарка так і зосталася з розкритим ротом, а пан Рушель торкнув коня острогами й швиденько подався геть. Рахіля покивала головою й подумала: «Скільки ж він від них бере?…» Єлена аж затрусилася, коли побачила чоловіка. Він іще йшов, але був блідий і хитався. Очкур довелося розрізати — і ціле відро крові одразу хлюпнуло на долівку, мовби хто коновку перевернув.

Єлена скам'яніла, і серце в неї перестало битися. Василь узявся обмивати, а Єлені сказав побігти й покликати кого з людей. Єлена побігла до свекра. Василя не було дома, прибігла мати Олексина, але з неї толку було мало.

Як–небудь, як уміли, перев'язали ногу. Олекса сам керував перев'язкою. Потім сказав матері, щоб пішла роздобула коня. Це нелегко зробити, бо літом коней коло хати гуцули не тримають. Але все ж дістала. Привела.

Єлена з тугою дивилася.

— Ци бес їхав, Олексику… Я би тє віходила…

— Знаю, Єленочко… Самий бих так хтів, але… можут мене взєти…

Олексик малий дивився на все перестрашеними очима. Так давно не вигів гєдю — і от… Стільки крові не бачив зроду — і перелякався.

Ледве виліз Олекса на коня. Нога розпухла, в рану набилося багато волосків з суконних гачів.

Попрощався Олекса, поїхав. Василь іде збоку, підтримує. І якби тепер хто хотів ловити опришків у корчмі, а Олексу в дорозі — не мав би великого труду. Олекса це розумів і сильно каявся, що ради своєї пихи наразив на таку страшну небезпеку всіх своїх людей.

Схорована уява рисувала всі можливі до здійснення картини. Іван лежить зв'язаний, уже готовий — приходь і бери. Опришки — хто спить, а хто хоч і чуває, то до оборони не здатний. Ті, що пішли по ґаздах, так само безсилі боронитися й дадуть себе похапати, «єк курєт».

Велике дав собі слово, що коли щасливо вийде з леґінями з усієї цієї пригоди — ніколи більше не буде робити таких експериментів.

Перші кілька днів дуже турбувався. Тут нога не дає спокою, а тут неспокій про леґінів: чи зійдуться, чи не сидять уже, чи не готовлять їм пани муки й шибениці?…

Але якось обійшлося. Поволі почали приходити опришки. Стидно їм, що от так порушили всяку дисципліну й здалися на волю Божу.

— Ну добре, що так вийшло, — говорив собі кожен з них. — А якби не дай Боже…

І ніяково було дивитися в очі отаманові.

А отаман сам ховає очі, бо кинув товариство у такій безпомічності. Правда, був ранений, але все ж мусив би бути при них і, як капітан корабля, уходити останнім.

Іван так і зовсім не дивився на брата. Зате Олекса твердо і дивився, і говорив.

Звелів Іванові стати перед собою. Потім сказав:

— Дай свою бартку.

Іван дав. Скажи зараз Олекса «нахили голову» — нахилив би. Олекса кинув бартку на землю. Показав на неї пальцем.

— От цеса бартка. Оден конец туда, оден туда. Вибирай, котрий хочеш. Або ти туда, а я суда, або навпаки, а разом нам не ходити. Шо ти мене скалічив, те я тобі прошшєю, лиш ішє сегоннє маєш іти від мене, у котрий хочеш бік.