Гнат Хоткевич - Довбуш

Не дивно, бідна Єлена не могла тут нічого зрозуміти.

Познайомився отець Кралевич із Довбушем випадково.

Був у сусіднього панотця храм, де Кралевичу випадало служити. Бо то здавна вже так повелося, що служать на храмі сусіди–священики. По службі обід і нудна балаканина, від якої Кралевич звичайно не знає, куди себе дівати. Він зрозумів уже під сей час, що являє собою якийсь пострах для околичного священства, що при ньому всяка бесіда в'яжеться, в'яне, никне. І що для обох сторін далеко краще, коли вони розходяться.

Їхати додому не випадає, бо це означало би образити господаря. Властиво, так, по суті, господар не тільки не образився б, а навпаки — був би дуже радий, що позбувся такого неспокійного гостя, але назверх мусив би вдавати ображеного.

— Щось поганого завидів отець Кралевич у моїй хаті, що так борзо ся виніс…

А збоку хтось додасть:

— Великим попам у наших покоях тісно…

А ще хтось докине:

— А нам, скажім раз правду, у їхніх… — і це звучить як заклик до бойкоту.

Отець Кралевич все це знав, і тому нудився, відсиджуючи неписаним звичаєм призначені години «куртуазії». Але слухати рівнодушно кострубатої бесіди сільських попів не може. Ще як вони трудяться пльотками, переполіскують, як баби, кості ближньому своєму, ще якось слухає того Кралевич, як бреніння мухи. Але коли бесіда часом, не густо, звертається на якісь загальніші тори й починають зачіпатися трохи ширші, ніж парохіальні, теми — Кралевич не витримує і вмішується. Говорить пристрасно, нервово, одразу показує таке знання предмета, таку всебічну ерудицію, що бідні попики гаснуть, умовкають і тільки переглядаються один з одним: звідки ся мара впала в наші гори?

От і тут таке трапилося. Завели отці розмову про різні удосконалення обряду. Один хвалиться, що він таке й таке ввів до своєї служби, чим вона, на його думку, скрасилася безмірно. Другий теж вихваляється, як він скоротив і покращав свою… А Кралевич слухає, слухає і нараз втручається. І слова його такі, що якби бомбу кинув у мирне коло сусідочок, то, мабуть, менше зробила би вражіння.

— А не приходило вам, отці, до голови, що за ті всі зміни ви можете відповідати, і то сильно, перед духовною властею?

— …?

— А так. Бо ви порушили канон.

Отці вибалушують очі. Дехто роззявляє рота.

Їм не зрозуміло, як це… Таже служба від того стала кращою, коротшою, а се є рівно добре й для пастви, й для пастиря. Зрештою — хто мені може в моїй церкві розказувати?

Я ту є ґазда — і годі!

Все це ворушиться в головах панотців, вертиться на язиці, але виповісти ніхто не сміє, бо знають прекрасно, що Кралевич заб'є, запаморочить, засипле цитатами, латиною, і будеш ти у тім усім, як невмитий.

Хтось все ж знаходиться відважний:

— Але що ж тут такого лихого, отче? Ми ж хотіли як краще…

— А хіба ви маєте право хотіти? Хіба ви маєте право порушувати чистоту й правильність обряду? Таж ми мусимо стояти на незбитій основі приписів соборів, отців святих і брев папських — і тільки! Перемін жодних!.. Можемо — і мусимо — уздріти лише переміни, заведені провінціальним собором руським Замойським і підтверджені конгрегаціями римськими та папою. Тільки вони! Тільки ці зміни ще суть і понині для нас нічим не обезсиленою нормою. Всякі ж інші, пізніше зроблені й постановам собору протиставлені, — то є зловживання, які глумляться над повагою церковної законодавчої власті!

Отці переглядаються. Отак вони попали вже й у злочинці, і в глумливці. Біда з сим отцем Кралевичем… Облає тебе хтозна за віщо, зневажить — а ти не знаєш навіть, що й відповісти.

Хтось пробує виправдатися:

— Нам постанови собору того не відомі, то ми й не можемо їх придержуватися…

— Як–то — не відомі? Як–то — не відомі? — кипить отець Кралевич, і очі його блискають. — А «Лейтургіаріонь»?…

— Який лі…тур…аріон?…

— Як–то — який?… Що ви?… «Лейтургіаріонь» — се єсть служебник літургій божественних св. Василія Великаго, Іо–анна Златоустаго і Преждеосвященная. Та, певне, ви такої речі не маєте кожний у себе? Та куди ж дивилася ваша власть, дієцезія? Це ж основа наша!.. Устав!.. І не довести до відома рядового священства? Це ж злочин!

— О… вже й я попав у злочинці! — іронічно зітхає отець декан і розводить руками. — Це вже скоро, отці, всі ми, як злочинці, підемо до кукуки, і самий лише отець Кралевич зостанеться у всім деканаті чистий.

Священики підхихикують. Матушка отця Кралевича з тугою дивиться на чоловіка. Він такий розумний, він такий учений, її чоловік; хотілося б, аби його поважали, прислухалися до його слова, а от замість того висміюють, легковажать… Що з усіх оцих панотців нема й одного, що пальця б Кралевича був вартий — а от переморгуються, посмішковуються, сильні своєю масою, конгломератом глупоти.