Гнат Хоткевич - Довбуш

От церква і горб, де обійстє Дідушки, хата в огорожі. На горбі й кругом чомусь повно людей, а ні хати, ні інших будинків нема, лиш стовпом дим.

Вдарив коня острогами пан полковник і поскакав.

Одно величезне пожарище на місці Дідушкових будівель. Люди блукають по згарищу, щось витягують. Хлопець, Дідушків син, стоїть, плаче.

— Що таке?… Що це?…

Двадцять голосів одразу обізвалося. Довели до відома пана полковника, що се Довбушева робота.

— Не вийшов великов ротов, а самотретій си євив.

І в тоні, як говорилося оте «самотретій», чулася якась гордість. А от ти, мовляв, два роки дві сотні за собою водиш, та нічого у тебе не виходить. Зрештою, це, може, тільки так панові здавалося.

— Давно?

— Сночі.

— Ну, як сночі, то вже гнатися пізно.

Стоїть пан Пшелуський, і різні почуття ворушать його душу. З одного боку, досадно і стидно, що от знов під самим носом Довбуш зробив що хотів, а ти приїздиш лише на згарище, в пустий слід, як і завжди. А з другого — таки приємно було почувати, що Довбуш уже з одним розправився.

— Це ж він головний стовп повалив. Що ті без Дідушки?

Зліз з коня, пустив людей вільно, а сам почав робити допрос. Велів скликати наймитів.

— Ти як ся називаєш?

— Волошук… Семен Волощук…

— Тутешній?

— Ні… Я з Лючі… ніби з–під Сиготу… То на Угорщині, проше пана…

— А як же ти тут опинився?

— У нас голод, то я пішов суда шукати роботи.

— А може, опришків шукати?

— Ні… Боже борони… у Косові на торзі здибав вуйка… Кіндераш си називає… то мій вуйко з–за гір. А він уже кілька рік служив у Дідушки. То він і мені сказав. «То, — каже, — ґазда великий, у него отари, наймитів лиш давай…» То я й прийшов суда і наймивси…

— Давно?

— Два тижні тому.

Пшелуський звертався до оточення:

— Правду він каже?

— Все правду. Все так…

— То ти був тут, як Довбуш нападав твого ґазду?

— Ає, ає… Тут, тут…

— Як же це вийшло? Тільки кажи правду, а то знаєш мене.

— Та ми доїли саме вівці під вечір. І Йван цес (показав на хлопця, Дідушкового сина) теж із нами був, помагав доїти. Дивимоси — пробігає йкийс леґінь. Ми перестали доїти, дивимоси, шо буде далі. А він крикнув на нас: «Лишєйте молоко з дійничками та йгіт ід'хаті!» А Робчук тогди…

— Який Робчук?

— А цес, Павло. А йди суда. Пан кличют.

Із товпи виступив один.

— Ти Робчук?

— Я.

— Ти теж служив у Дідушки?

— Ає. Був–сми старшим при наймитах.

— Ти теж усе бачив?

— Ає… Вигів–сми усе.

— То кажи ти.

— А що маю казати? Прєтав–сми набіл, єк тот надбіг. «Лишєйте, — кае, — молоко…» Я му кау: «Єк же то, лишєти? Можут пси надбігти, самі вівці обернут, — то, — кау, — так не йде…» А він тогди, опришок тот, вдарив мене бартков, оту–о. Я му кау: «Шо б'єш? Я лиш си наймит. А то син Дідушки», — і показав на Івана. А він тогди, опришок, до Івана. Узєв го за потилицю й питаєтси: «А де твій гєдя?» А тот тогди лиш: «Не знаю. Ци у Кутах, ци на селі». А опришок тогди люто: «Шо брешеш? Гадаш — не знаю? Я від рання на вас чатую». І вдарив хлопцє балтов по голові. Хлопец упав. Я вже гадав, що неживий. А опришок тогди до нас: «Єк, кажу вам, д'хаті йдіт. А не мете йти, й вам таке буде, єк цему хлопцеві». Шо ми мали гієти? Ішли ми д'хаті. А в хаті він звелів нам усім лізти під лавицю.

— І ви лізли? — вирвалося у когось із товпи.

— А шо робити, єк у него і пістолі, і рушниця, і балта, а у нас і прута в руках нема.

— А де ж справді був Дідушка? Невже в Кутах?

— Нє. То хлопец лиш так ісказав. Ґазда був на варті. Вівці там стригли, то він коло того.

— А як же Довбуш його знайшов? Ви сказали, де він?

— Ні. Ми не говорили. Бігла дівка, а опришок переймав, ударив раз у лице, то вна й сказала. Аж ту і сам Довбуш прийшов ішє з одним опришком. Чорний такий, низький. А тот перший білєвий, молоденький. Довбуш посилає того білєво–го: «Іди скажи Дідушці, най ідет ід'хаті. Пан, скажи, йкийс приїхав». Тот білєвий побіг, а Довбуш із тим чорним пішли д'хаті.

— А хто був там, коло Дідушки?

— Та були наші наймити. Отцес Марко був.

— Ну, тепер ти кажи. Я хочу знати все від очевидців.

— Та й що… Прибіг тот білєвий ід'нам. Каже ґазді: «Іди, — кае, — до пана, твій пан приїхав із Кутів». А ґазда тогди: «А йди собі. Або мені пан дивний? Не маю чєсу». — «Та–бо йди. Казав — конче…» — «А ти, панський наймитчуку, ше меш мені тут… Забирайси гет із своїм паном, бо кутюгами му травити». А опришок тогди вдарив ґазду плясом сокири по голові. Але ґазда були моцні, то не впали, лиш таки до опришка. Узєли го попід сили, а на мене кричют: «Не дай мене». Я підбіг до опришка та й ухопивси за ліву руку, а він мені балтов по голові. О, знак, — і нахилив голову, показуючи велику ґулю. Сам гигикав при тім, наче йому було весело, що таку здоровенну ґулю заробив.