Гнат Хоткевич - Довбуш

Раз жінка десь випадково заподіла кілька злотих. Сунула просто десь і забула. То він років два пам'ятав і при кожній оказії нагадував. Як чогось шукає жінка, то він:

— Се, мабуть, там, де ті дванадцять злотих.

Потроху й жінка заражалася тою скупістю, аж нарешті у своїй галузі господарства стала теж скрупулятною й дріб'язковою. До нитки вираховувала мотки пряжі, що їх мусила дістати від молодиць, так що не раз яка баба докладала й свого повісма, аби лише вдовольнити двір. Пір'я приймалося на вагу, а для яєць то вигадано було навіть спеціальний апарат: пані Кшивокольська поставила дошку, а в дошці зробила дірку й кожне яйце у ту дірку просовувала. Якщо проходило — вертала назад ґаздині, а собі брала лише ті, що зоставалися по цей бік дірки. А що у гуцулок кури були звичайно дрібні, яйця несли маленькі, то багато жіночих сліз пролилося через оту дірку в дошці…

І чимдалі господарили панство Кшивокольські, тим обоє ставали дошкульнішими. Не була та панщина, може, такою лютою, як на долах, бо тут з гуцулами не можна було собі позволити того, що зі смирним та плохим яким–небудь жителем долин або бойком, але для гуцулів і ця панщина була річчю малотерпимою.

Тут не було одвічного панства, народ був свобідний, отже, першим носителям ідеї кріпацтва трудно було впоювати ту свідомість в народ. Тому часто те, що пройшло би на долах непомітно, будучи явищем побутовим, тут викликало гомін незадоволення.

Та якби ще лиш гомін — з ним можна би миритися. Але біда, власне, в тому, що в гірських околицях цей гомін легко міг перейти у що гірше. Тому доводилося стримуватися й не перетягати занадто струни.

Долинний чоловік сплаче та й вже, а на панщину йде; подітися йому ніде. А в гуцула кругом ліси, дебри, скали, прірви. Як тільки що йому не подобається, він зараз бухає з пістоля в голову напасникові, а сам за бартку — і в ліс. Набере собі ще таких одчайдухів — і готова банда опришків.

Це все потроху стримувало тутешніх панів взагалі й пана Кшивокольського зокрема. Вони, гірські панки, тільки з заздрістю могли дивитися на своїх долинних колег, що накладали на своїх підданих які завгодно тягарі, за провину карали як угодно немилосердно і взагалі поводилися як угодно.

Тут, у горах, так не йшло. Доводилося оглядатись, доводилося пропустити не одно повз вуха і очі — взагалі панькатися з хлопом.

Та даремні були старання.

— Вже годиш їм, сим проклятим хлопам, як болячці, не караєш повною мірою, як він того заслуговує, прощаєш йому те, чого ти не вправі простити, — і все ж ні!.. Дивиться на тебе чортом, а в очах у нього читаєш: «А знаєш що, пане? А я можу тебе зарізати, як захочу».

Панові Кшивокольському після такого читання в очах не раз приходила думка — а чи не продати тут землю та купити де в іншому місці, де можна сісти на хлопа повною вагою, але зупиняли економічні розрахунки. Як–не–як, а тут, у горах, пан Кшивокольський був таки поміщиком. За виручені ж гроші він міг би купити на долах втроє менше землі, ніж тут, отже, був би щось вроді загонового, ходачкового шляхтича.

— Ні… Треба вже держатися тут. Може, згодом обставини покращають.

Це покращання пан Кшивокольський розумів у смислі більшої можливості насісти на хлопа.

Але час ішов, а обставини не кращали. Навпаки: деякі непомітні детальки говорили за те, що вони неначе ще гіршають. Ніби нічого не сталося, ніби все так, як і було — а от… наче хвилюються гуцули, коли з паном говорять. Відповідають часом якось зухвало; або дивиться на тебе отакий який–небудь дядя мірою сажень у плечах і наче каже: «Ану вдар!..»

Сусіда пана ловчого курського якийсь пан Волошиновський, давній оселець тутешній, розшифровує це просто:

— Мабуть, знову вчуємо скоро за опришків. Давно вже, років п'ятнадцять, їх не було, ніби таких, помітних. Гуцулія набирала сили. Оце, мабуть, набрала і, боюся, вибухне такою хвилею опришківства, що довго будемо її пам'ятати, хто живий зостанеться. Це буде дев'ятий вал, як на морі. Бо у нас опришківство ходить хвилями: нахлине, потім схлине, не чуть. А згодом іще — так і йде.

Поміщики не розуміють і розводять руками.

— І що їм треба, отим хлопам? Здається, вже де їм і життя краще, як не в нас. Хліба вони не роблять, підвод не дають так, як на долах, обходимося ми тут із ними, як із панянками якимось, — і все невлад, все він тебе ненавидить, сатаною дивиться.

— Вдача вже така хлопська. Нічим ти його не приласкаєш, нічим не привернеш до себе запеклого серця.

— А я би сказав, що тут багато важить околиця. Се гірські люди. Вони відчувають по–іншому. За такий лад, як у нас, долинний хлоп Бога би благословив, а гуцул, бач, не переносить. Всі вони, гірські люди, такі. Швейцарці, візьміть, або кавказці… Так уже гори впливають, роблять людей більше свободолюбивими, більше чутливими на всяке посягання.