Гнат Хоткевич - Довбуш

Бічними дорогами скочив Олекса, забіг дорогу смолякам, став у такому місці, де скали зійшлися вузько й ватага мусила їхати гусака. Розпорядився, кому як засісти, коли й куди стріляти, але твердий наказ дав, щоб не було безпорядочної стрільби, чекати його, Довбушевого, вистрілу.

— Дивітси! Аби ніхто си не наважив стрілєти перший. Засіли.

Тихо стало. В звичайному лісі ніколи так тихо не буде, як смерековому, бо тут нема птиць. Стоять дерева, як намальовані, й не колихається ні одно й найменшою гілочкою. Як стихнуть ті звуки, які ти сам робив, — не вчуєш більше жодних. Мов у морську безодню, потонеш у цю глибоку тишу. Недурно й епітет до неї «глибока»…

Потонули й опришки, але ненадовго. От чути тупіт коней, гомін багатьох голосів. Серця в усіх леґінів забилися. Оглядає кожний пістоля, поправляє порох на полиці… Напереді сам полковник. Вусатий, здоровий і, мабуть, випити любить. Думає, що Довбуш хтозна–де і яким небезпечним місцем ще без обережності. Небагато ти так навоюєш.

Проїхав. Проїхала голова колони. Проїхала середина. Проїхав хвіст. Вже виїхали всі смоляки — а сигнального вистрілу нема. Що таке? Що сталося? Пістоль не спалив? Таж має другий. Має третій. Має рушницю. Зрештою, то міг крикнути: «Бийте!..»

Опришки сидять кожний у своїй засаді і з дива не можуть вийти. Нетерплячка їх б'є.

Коли тупіт утих, Довбуш перший вискочив на стежку й тихо свиснув. Лице його було бліде, але якесь урочисте. З усіх боків посипалися опришки, і у кожного на устах був один запит:

— Чо не стрілєв?

— Чімунь не давав знаку?

— Шо си стало, пане втамане?

А отаман стоїть якийсь розморений, ніби втомлений. Наче посміхається, але то не усмішка радості, а якась усмішка болю.

— Не жєлуйте, браття, шо–сми не дав знаку стрілєти. Подививси я на тих смолєків — аж то наші люде. Говорут по–нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома та й гіти малі, журитси… А другий–то, кае, служба наша проклєта, шо, каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й вигів я, шо то наші люде, а пішли в лєцкий зліб, аби жінок своїх та гітей прогодувати. А йк ми їх виб'ємо — хто тоді гіти бінні прогодує?… Та жєль ми серце потис та й не дав–сми знаку стрілєти… [73] Автентичний факт; записано в польських судових протоколах. ( Прим, авт. )

Довбуш говорив це якось особливо м'яко, особливо чуло, але… До опришків це не доходило. Обличчя їх були якісь суворі. Видно, вони не сподівалися, ніяк не сподівалися вчути від свого отамана таке.

Загальну думку висловив Федір Джамиджук:

— То все дуже добре. Лиш я хтів би знати, най, так кажім, вни нас іздиб'ют де. Ци й вони нас так само пожаліют, єк наш вотаман їх пожалів? От ми видитси, нє. Вістрилєют, єк кутюг.

Це Федір. А за ним обзивається його брат:

— То тепер так тра рахувати, пане втамане, шо ти сам своєв руков свої побратими пострілєв.

Інші опришки нічого не сказали, але видно було по їх обличчях, що ніхто, ні один не зрозумів його вчинку і кожний його осудив. Похитнулася репутація Довбуша. Нові опришки говіркували:

— Так отакий ваш Довбуш? Наговорили, наговорили — а ми гадали дійсно… А вно…

Старі теж не похвалювали:

— Замнєкий наш втаман. У нашім ділі мнєкому не мож бути. У нашім ділі або ти, або тебе.

— Дивний він єкийс… Гайдамаки єкіс му по голові ходє… Та й шоби панів бити, а добра не брати. Єк же то може бути? Пана забив, добро забрав — от!

— Іван… Тот би такий не був.

— О… Тот би не спускав нікому.

Олекса не чує сих розмов, але знає, що вони є. Сам же він чує зараз себе якось дивно фізично, мов по якій хворобі: отак би ліг і спав. А морально — тиха якась ясність запанувала в усій істоті… Легко якось так стало… І наче хтось увесь час співає гарну–гарну пісню, а ладан, ота пахуча з невідомих країн смола, стелиться довкола і всюди — і під ногами внизу, і вгорі замість хмар, і все–все наповнили якісь запахи дивні…

Хотілося тиші… Щоб Єлена щось балакала таке от собі, жіноче… а Олексик стругав би патичок… а я би ліг отак і дививси кудас… і відпочивав би…

Пустив хлопців на тиждень погуляти. Гроші тепер завелись, і хлопці аж горять їх швидше пропити.

Призначив день і місце зборів, а сам побіг до Ясеня.

Велика несподіванка ждала його вдома… Ні жінки, ні дитини не було. Хата замкнена. Спочатку думав, кудись вийшла, але одного погляду на двір та й на саму хату досить було, аби побачити, що хата стоїть замкненою давно.

Побіг до сусідів. Кажуть, хлопчик захворів сильно, і Єлена повезла його до Печеніжина.