Гнат Хоткевич - Довбуш

Довго згадував із веселістю пан Андрій цього лікаря й його діагноз.

Виноторговець з Угорщини заїхав із пробками вина. Вірменин — з конем, ну і само собою — «вічний жид», без якого шляхетська Польща не мислила собі свого існування.

А поза тим усім тихо було в дворі. Пан Андрій відчував від того радість. Весело вставав ранком і йшов по господарству, весело сідав за стіл, заставлений простими потравами: капуста кисла з вудженим салом, горох із салом же, каша пшоняна, часом м'ясо з обильними корінними приправами, як імбир, шафран, мушкатель, цинамон тощо.

— Коли французи попали до нас уперше з Марією–Людвікою, то на банкеті у Дангофа так попарили собі язики об нашу перчену страву, що їсти не могли…

І сміявся весело.

На вагітність дружини дивився спокійно. Чи то першина? Зрештою, пані Марцеля тут: вона вже не раз бабувала і все з добрим скутком, отже, на неї можна покластися.

Але все ж у міру того, як наближався критичний момент, легка тривога заповзала в душу пана Андрія. Добре то добре, але ж знаєте, річ незвичайна. Мало хіба що може трапитися. І коли пані Марцеля донесла, що з деяких їй самій лише відомих ознак можна сподіватися сьогодні — пан Андрій пильніше засмалив свою люлечку і все барабанив пальцями по столу.

Пані Марцеля вгадала. Вже показалися неомильні ознаки того, що «наступає»… Правда, трудно сказати, коли саме «наступить»: може, за годину, за дві, а може, й уночі чи там коли. Се діло таке.

Все в домі готовилося прийняти нового невідомого, таємного гостя. На кухні держався вогонь, кипіла вода, щоб на кожну хвилю була готова. У себе в алькерику розложила пані Марцеля всі медикаменти, які, можна було сподіватися, здадуться в потребі. Білизна готова, пелюшки, звивальники — все це на місці, все передбачено.

І от коли все в домі було пронизане тишиною чекання, коли кожде з тривогою готувалося почути перші крики породіллі, а потім вони все будуть рости, рости й, коли дійдуть свого апогея — одразу стихнуть і новий житель планети об'явить про свій прихід першим своїм настирливим криком; коли пані Марцеля повиганяла всіх мужчин із служебної половини дому, сказала навіть самому панові Андрієві, щоб сидів тихо й не рипався та не стукав своїми чоботищами — нараз почувся кінський тупіт. Хтось бистро скакав на коні вулицею. Під'їхав до воріт і шалено застукотів ручкою нагая.

Собаки заґвалтували. Прив'язані рвалися з ланцюгів, не–прив'язані всі збіглися до воріт, але одразу замовкли й почали виляти хвостами.

Це був сусід й приятель пана Андрія — пан Криштоф Козловський, жартун, трефніс, взагалі дуже весела людина. В товаристві був незамінимий. Мав надзвичайний дар перевтілюватись у другі особи, перебільшуючи їх смішні сторони. От він копіює якогось повітового модника… То показує шлягуна марсової постаті, що ото собі задається — оком горіхи гризе, а вусом мухи стинає.

Його просять до танців, а він:

— Я там не до тих танців. Я знаю танець із татарином, шведом…

— Але ж послухайте, яка гарна музика.

— Мені миліша музика сурм і помортів військових при гуку гармат — от моя музика.

Регіт стоїть у товаристві, бо то копія якоїсь загальнознаної особи. І от сей вічно веселий чоловік виглядав зараз цілком невесело. Спитавши на бігу, чи пан дома, на бігу ж кинув комусь із слуг:

— Сідлайте панові коня! І то борзо. Натихмяст…

Слуги знали пана Козловського як дуже близьку людину, отже, пішли виконувати наказ.

Пан Козловський вбіг до кабінету.

— Шшш… Шшш… — замахав руками пан Андрій. — Що ти летиш, як скажений.

В коротких словах бистро оповів пан Козловський страшну подію із Злотніцьким. Пан Андрій споважнів. Гадав, що це приїхав приятель просити за якесь арбітровство, за те, щоб поїхати туди й якось починити якісь коли не вправні, то в усякому разі, формальні кроки. А як ту їхати, коли дома таке.

— Так ось сього Довбуша з його ватагою бачив один із моїх селян у нашому лісі. Випадково наткнувся, але зумів утекти непоміченим і дав мені знати. Чого Довбушеві йти в наш ліс? Це ж йому не по дорозі. Очевидно, він, щоб не йти дурно назад, надумав ограбувати ще кого. В першу чергу мене, а потім, мабуть, і тебе, бо ти на дорозі. Оборонитися ні в тебе, ні в мене немає сили, тож я вирядив усіх своїх у ліс, а сам оце до тебе. Давай тікати. Якщо виховаємося одну ніч — Довбуш піде собі в свої гори, й небезпека мине.

— А двір спалить…

— Ну що ж… Другий поставиш… А як життя позбавить, як Злотніцького?