Роман Федорів - Єрусалим на горах

Хіба автоматом щось добре посієш? І чи направду добро повинно утверджуватися автоматом… і взагалі жорстокістю, смертями, примусом?

Я рук, однак, не підняв, не з відваги так вчинив, просто я впізнав по голосу Петра Когутика — струбка з місцевого гарнізону самооборони.

— Чого це ти, Петре, людей лякаєш? — спитав я. Він мовчки обійшов навколо мене, став позаду й наставлене дуло автомата торкнулося мого ребра. Навмисне торкнулося? Випадково?

— Надто довго йдете, вчителю, — сказав Петро, й кожне його слово було схоже на замерзлу рибину. — Товариш Ступа послав мене за вами, щоб привести. Щоб приспішити.

— Живого чи мертвого? — спробував я пожартувати. Когутик тюпав за мною мовчки, і автомат, певно, дивився мені в спину.

Чого б це автомат повинен дивитися мені в спину?

Чого б це кулемет на сцені повинен дивитися мені в груди?

Я запитував про це свого сина, свого Романа, що загинув десь, розвіявся попелом на полях під Майданеком. Ми, бувало, до війни, коли він приїжджав на вакації спершу з бистричанської гімназії, потім із Львівського університету Яна-Казимира, немало дискутували про землю і про владу, про ту Україну, що починалася за Збручем… ми мисленно Збруч-річку переходили вбрід, й обітована земля лежала перед нами осяйна, вільна, весела, принаймні такою її бачив мій син… бачив і вірив, що до цієї землі, до Великої України прилучиться також Галичина, в боротьбі за возз'єднання він вбачав смисл свого життя, і я, слухаючи його, направду не знав, чи маю тішитися сином, а чи маю над ним плакати.

Я колись його остуджував — і тоді річка-Збруч глибшала, ставала прірвою, через яку ніхто не міг перекинути кладку, бо не все аж таке радісне за Збручем відбувалося, це тобі, сину, здалека так видається, що там заледве не рай на землі… а в тому більшовицькому раї, чуєш, газети пишуть, вимерли від голоду шість мільйонів українських селян… шість мільйонів… шість… а в тому раї арешти й розстріли; а в тому раї не довіряють навіть твоїй партії, вам усім, галицьким, польським та білоруським комуністам, і розігнали більшовики вас, відреклися від вас як від зрадників. Як це можна зрозуміти?

Мій син мовчав; він, певно, сам багато чого не розумів… не розумів ні голоду, ні арештів; він, певно, не розумів, як світла начебто ідея вживалася в буднях з жорстокістю, із смертями; і, може, він сумнівався, і було йому боляче за шість мільйонів загиблих з голоду, він, може, плакав за ними в душі… і душа його кервавилася, та коли німак у сорок першому зайняв Львів і рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв'язався з комуністичним підпіллям, ходив на диверсії, писав і розвозив летючки… писав, що настане час і знову над Львовом замайорить червоний прапор.

Я якось відвідав його у Львові, власне, кликав додому, в село, мовляв, перечекаєш в затишку лиху годину, в школі знайдеться для тебе робота, та й не голодно так, як у місті, і картопелька своя, і буряк, і хліб мама спече, і якась курка порпається на подвір'ї.

Осінь тоді була. Сорок перший рік. Над Львовом, здавалось, урвалася хмара, й дощ періщив уже не одну годину, брукованими вузькими вуличками котилася брудна повінь; і було боляче дивитися, як серединою вулиці, взявшись, немов діти, за руки, брели понуро старі єврей і єврейка; промоклі наскрізь, байдужі до дощу, до холоду, до води, що збивала їх з ніг, вони кудись йшли собі та йшли посередині повені, посвічуючи своїми жовтими опасками на рукавах.

Ми з сином довго спостерігали крізь вмите вікно за цією жалюгідною парою, яка не мала права повернути з проїжджої частини на тротуар, і було нам боляче за цих двох старих зневажених людей… і було нам боляче за нашу безпомічність, ми не ризикували вихопитись на вулицю, щоб вивести старих людей на тротуар, привести їх у тепле помешкання, дати гарячої гербати; за цими двома старими людьми пильно зорили поліцейські, гестапівські очі… зорили за ними кулемети та автомати.

— То лише починається, — порушив мовчанку мій син. — їх зігнали докупи, в гетто… зігнали й цілими тисячами вистрілюють. Ти чув про це, тату? — спитав він мене і палаючими очима блиснув мені в обличчя. — Ти вчив мене з колиски, з першого кроку творити добро. Так? — Він вхопив мене за руку; він не дав мені відвернутися, потупити погляд. — То як я маю сховатися, втекти, щезнути у тихому закутку, їсти з чистим сумлінням мамин хліб, учити дітей пізнавати письмо, коли ось світ залитий брудною повінню… і серед повені, видиш, ідуть на смерть люди. Хто їх оборонить?