Роман Федорів - Єрусалим на горах

А коли у Ступи вичерпувалися загальні погрози і поточні розпорядження, він брався, скажімо, аналізувати недільне казання старого нашого священика Григорія Боднарука, доскіпливо приглядаючись до кожного слова; здавалося навіть, що теє слово брав на долоню і перевертав його на всі боки і вишукував у ньому підозрілу антирадянську агітацію. Опісля, розправившись з духовним отцем, брався розглядати якісь сільські події, які, на його погляд, були варті уваги. Наприклад, котроїсь суботи викликав на сцену Меланку Мальовану, яка насправді мала прізвище — Мальованчук, але через те. що любила чорнити вугіллям брови й підмальовувати буряковим соком щоки, інакше ніж Мальованою її не називали. Була це жінка вже немолода, під сорок років, одначе добре збережена, з великими мигдалеподібними очима; підмальоване Меланчине обличчя мало дивовижну властивість запалюватися, ясніти, опромінювати кожного стрічного; з цього обличчя, з цієї лагідної з вигляду жінки, з її очей можна було малювати святу Магдалину, а то й Мадонну, в якій художник міг би уособити жіночу красу, якби не той, відомий цілому селові факт, що Меланка після того, коли в тридцять дев'ятому німці вбили під Варшавою її Штефана, чоловіка, пустилася берега: хто б у неї не попросив меду — нікому не відмовляла. А оскільки сільське жіноцтво, розсердившись, брало її, як кажуть, під ноги (чоловіки заледве розборонювали), то зрозуміло, що Меланчин характер поступово псувався, і траплялося, її повні уста випльовували цебри сороміцької блювоти.

Цього не міг знати якийсь там зайшлий із району збирач позики, який, потрапивши до Меланії, збаламучений жіночою звабою, пустився на всі лади підмовляти підписатися на кілька тисяч. Вона слухала-слухала, врешті не втерпіла й сказала, опромінюючи збирача позики лагідною посмішкою, що буде хіба заробляти на державу старим способом, розкинувши на постелі ноги. А коли, паничику, час не жде й державі потрібні жертви, то вона не проти відробляти вже сьогодні з товаришем із району… і то за дуже дешеву ціну: за перший раз червінець, за другий — п'ятку, а за третій — взагалі задурно. І за цими словами як стій спустила спідницю, здерла через голову сорочку і… і представник району, забувши про свій великий державний обов'язок, кинувся в Меланчині обійми.

Така була, отже, подія…

Товариш Ступа кваліфікував цей випадок як замах на авторитет працівника районного масштабу, мало того — як підступ класового ворога, одначе Меланія, яка сама ж таки роздзвонила по селу про свою пригоду із збирачем позики, тепер, стоячи перед людьми на сцені і слухаючи тяжкі Ступині звинувачення, зовсім начебто не злякалася, не відчула в Ступиних словах погрози, вона навіть трохи загордилася, що несподівано вивели її на сцену таку пишну, розкохану, звабливу й показали замизганим, вихуділим на роботизні в полі й коло худоби, засмиканим дітьми жінкам, і на радість, звісна річ, чоловікам… так, на радість, бо кожен із них, як пес, хотів би з нею переспати.

Меланія, очевидно, не чула або ж не хотіла чути, як жіноцтво в селі її шпетило, незрима хвиля презирства до неї не докочувалася, жінка не знала, що таке презирство, зате чоловічі погляди ловила й голубила… і вловила також на собі ласий погляд товариша Ступи. Вона відразу цим скористалася й обернула замислену моралізаторську виставу в легкий жарт: «Чи вам, товаришу уповноважений, шкода моєї… не вимовлю цього слова, бо он діти сидять? Бо чим направду має заробити бідна жінка, пролетарій, яка не має ні поля, ні худібки, а на позику треба підписатися?»

Читальня реготала; саля задихалася в цигаркових димах, у гасовому смороді, в конвульсіях сміху; людям сподобався неприкритий Меланчин цинізм, і я подумав, що й ті жінки, чоловіки яких забігали до Меланки, простили їй усі гріхи, бо й вона сказала за них щось дуже важливе, може, навіть страшне, недозволене, за яке карається.

Ох, карається!

І читальня поступово улягалася, стихала, немовби хтось розлив на розпінені хвилі бочівку оливи, що застигала й гусла; і люди нишкли, маліли, горбилися; чоловіки механічно гасили цигарки об халяви чобіт, а жіночки тулили обличчя в хустки.

І всі поглядали на товариша Ступу, і всі ждали, що він скаже, чим відгукнеться на її бесіду, чим пригрозить. Ступа тим часом і пальцем не кивнув, навіть не поглянув на неї погрозливо, йому начебто заціпило від Меланчиного богохульства; я теж вважав це бугохульством, бо позику, оте щорічне видирання останньої копійки у розореного війною народу, можна хіба що назвати чистим злитком сліз, поту, кервавиці, віднятої «добровільно» у голодної дитини скибки хліба… і цей злиток дорогоцінний — гріх кидати під ноги й толочитися по ньому.