Семен Скляренко - Святослав (укр.)

Ці пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав він чорною корогвою, як не кричав на них. І тільки тоді, коли з хижі вийшла Павлина й нагримала на псів, вони відступили від Микули.

– Батько Ант помер цієї ночі… – сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв хвилину, але одразу ж вирівнявся, промовив:

– Доста пожив на цьому світі. Старий вже був і немічний наш батько.

Микула хотів заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий і багато-багато літ міг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день, коли Бразд пішов з гнізда старійшини, і змовчав Микула, тільки стиснув у руках чорну корогву. Сказав:

– Сьогодні треба й поховати його.

– Добре, – згодився Бразд, – поховаємо.

– У мене немає коней, щоб одвезти до городища.

– Дам коні.

– Хотів би я й тризну справити…

– Дам вепра.

– Спалити б треба було батька… – сказав Микула. Бразд подивився навкруг, погладив свою бороду.

– Це ж лісу скільки треба. Навозити й пустити за вітром? І вже давно нікого не спалюють, всіх просто в землю.

– Так він же не всі, а старійшина…

– Ет, старійшина! – махнув рукою Бразд. – У землю… Набагато уважніше вислухав Микулу брат Сварг – він і за життя ніколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.

Зараз, почувши про смерть батька Анта, він розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навіть заплакав.

І жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помітно, що робила це вона не від серця, а по покону – нехай чує душа мертвого, що за нею тужать усі.

– А про який же скарб говорив батько? – поцікавився Сварг, почувши про заповіт батька.

– Не відаю, – відповів Микула.

– За городищем, над Дніпром? – Сварг довго дивився темними своїми очима на городище й могили за ним. – Але ж там живеш ти?

– Не знаю, брате, про що говорив батько.

– То я зараз і прийду, – сказав Сварг і якось гостро подивився на брата. – Може, що треба й принести? Колоду на корсту [10] Корста – труна. , цвяхи, якесь залізо. Говори, Микуло! Все принесу, все віддам, я ж так любив старого, і таке зараз у нас горе. Говори, Микуло!

Ні, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!

Усі поспішали. Недалеко від хижі серед зеленої трави кілька дереводілів кінчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неї віко. Біля воріт двору стояли запряжені парою коней сани. Поховати тіло Анта будь-що треба було до заходу сонця, бо інакше душа його могла заблудитись у нічній імлі.

Ховали Анта як старійшину. На дворі вже до полудня зібрався весь Любеч. Жінки ішли з плачем, несли страви для тризни. Чоловіки збиралися з щитами і мечами, як велів покон. Із хижі чимдалі дужче долітав одноманітний, дуже смутний плач жінок. Ант сидів на помості перед вогнищем і неначе слухав цей плач. На вікні стояв покорм для душі Анта – сита й хліб.

Микула вийшов у двір. Дереводіли вже кінчили корсту, вони разом перенесли і поставили її на санях. Потім Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був добрий жереб, зараз він стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши голову, ніби також сумував.

На дворі були Бразд і Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою – сонце схилялось все нижче й нижче.

– Почнемо! – промовив Бразд.

Разом із дереводілами брати пішли до причілка хижі. Глухо вдарився об стіну топір, вдруге удар прозвучав дзвінкіше, тріски полетіли від сохи на причілку. Трохи згодом соха переломилась, чоловіки вперлись руками, і частина стіни з тріском вивалилась просто в хижу.

Через цю дірку в стіні і винесли надвір тіло Анта. Дужче заплакали, затужили жінки. Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили віко, меч, щит, корчагу з вином, хліб. Потім Микула виніс із хижі й розбив на дерев’яному чурбані дві корчаги – на цій землі вони батьку Анту не були потрібні. Виніс він ще з хижі лико з вівсом, щоб посипати шлях, коли рушать коні.

Ще дужче затужили, заплакали жінки, не стрималась і Віста – її тужний крик залунав серед двору. Коні рушили. За саньми хтось вів коня. Услід жалобному походу Віста кидала овес. Потім Віста повернулась до хижі – там треба було спалити солому, на якій лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м’ясом, готуватись до тризни по покійному.

Старійшину поховали над Дніпром одразу за городищем, недалеко від могил інших родовичів. Могила для Анта була викопана широка, простора. Кілька чоловік зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч із старійшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили дві корчаги з медом і вином.