Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Орда стоїть під Меджибожем, — додав інший козак, назвавшись Семеном Будним, — кажуть, сам Девлет Гірей з ними. Того такі й хоробрі ці чорти.

— А ти, брате, куди прямуєш? — запитав третій, Семен Лис.

— Маю доручення від львівського бургомістра, вельможного пана Шульца, доставити прохання королю. Знаю, він буде в Острозі, — відповів посланець.

— То ти ляхам служиш? — холодно мовив четвертий, що назвався Микитою Бродником.

— Не ляхам, — якомога стриманіше відповів Христоф, — а місту.

— А чи багато в тому Львові руського люду? — поспіхом запитав Будний, щоб згладити розмову.

— Багато, але більше за мурами живе, — чесно сказав кур’єр.

— Діждуться колись панове ляхи, — не вгавав Бродник.

— Годі, — гримнув соцький, — діждуться, то й діждуться. Зараз про інші речі йдеться. Ти, Христофе, коли хочеш, тримайся нас. Так буде певніше. І ми твоєю поміччю не згордуємо, бо ти вправний вояк. Король буде в Острозі за три доби, до того часу й ми там опинимось. Бачиш, цей-от зарізяка, — тут він копнув чоботом полоненого, — розповів мені, що хан послав три тисячі війська, аби налякати князя. Спершу татари хочуть спалити Межирич, а потім і на Острог підуть. Отож завтра вирушаємо в Дубно, де стоїть моя сотня, а далі рушимо на поміч.

— Коли б твій король про це відав, то хутко підібгав би хвоста і чкурнув назад до Кракова, — сказав Будний, ледве стримуючи регіт. — Татари — не придворні. Догоджати не стануть.

— Може, варто попередити міщан, аби готувалися? — запитав Христоф.

— Ми вже відправили звістку, — сказав Лис.

— Хтось помчав туди? — допитувався кур'єр.

— Ні, брате, ми зробили це по-своєму, — відповів Карбовник. — Як саме — не мусиш знати. То давня наука. Краще з'їж кулешу і відпочинь. Знімай з вогню, Семене…

— Можемо податися в дорогу хоч зараз, — сказав кур'єр, — я готовий.

— Ще цієї ночі будемо пильнувати чужих вогнів у полі, — мовив соцький, заперечливо хитнувши головою, — вирушимо вдосвіта.

Коли споночіло, Бродник і соцький кудись зникли, а Лис, загасивши вогонь, заклав його купою дерну. Тим часом Будний спутав коней і наготувався стояти на чатах.

Христофу зовсім не хотілося спати, і він ладен був присягнути, що так і не стулив очей, аж раптом почув голос Карбовника:

— Прокидайся, брате. Вже Віз на небі перехилився. Нам час.

Чоловіки миттю вихопилися на коней і рвонули ще темним полем на схід, де потроху займалася заграва. Ближче до полудня вдалині зблиснула ріка Іква, а на її березі гостро зависочіли бастеї Дубна.

Могутня вежа стерегла в’їзд, а вартові вгорі пильнували кожного пішого чи кінного, купця, селянина чи шляхтича. Утім, вершники безперешкодно подолали дерев’яний міст, проминули сторожу і широкою брукованою вулицею виїхали на простору площу. Тут височіла ратуша, яку рівним квадратом оточували зо два десятка багатих кам’яниць.

Міщани привітно знімали шапки, бачачи козаків, а ті кивали у відповідь, гордо посміхаючись собі у вуса. Вочевидь, вони добре зналися між собою.

Поза площею, за глибоким ровом стояв замок. Власне, була це могутня і водночас мальовнича цитадель, що вростала грубезними стінами в землю. Куртини гостро сходились по кутах і виступали вперед, нагадуючи вістря списа. Під час облоги воно врізалося у вороже військо, і замкові стрільці могли надійно захищати будь-які підступи до мурів.

Все це одразу впало в око Христофу, викликавши захоплення таким задумом. Очевидно, князь добре знався на оборонному мистецтві.

Міст було опущено, а брама відчинена, і тільки окута залізом герса перешкоджала в’їздові. З-за неї визирало двоє бородатих вартових, які, впізнавши соцького, не мовили ні слова, і тільки один з них дзвінко свиснув, що було, видно, знаком підіймати решітку. Вона глухо застогнала і неквапно поповзла догори.

Вершники, пригнувши голови, просковзнули під нею і, проїхавши довгим пасажем, опинилися на подвір’ї. Тут було людно і гамірно, а численні екіпажі та ще не розсідлані коні свідчили, що в замку перебуває багато приїжджої шляхти.

Праворуч височів палац, стіни якого були гарно оздоблені кам’яною різьбою, довгими фризами і увінчані аттиком, котрий, щоправда, більше нагадував бойовий кренеляж. Вочевидь, таке його застосування зодчі аж ніяк не виключали.

Христоф і козаки спішились, наказавши двом пахолкам відвести коней до стайні.

За хвилину з палацу вийшов кремезний чолов’яга в плисовій шапці з пір’ям, барвистому жупані, підперезаному золотим поясом із шаблею при боці. Вгледівши прибулих, він одразу попрямував до них.