Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Кілька хатин тіснилися біля каплички. Здавалося, їх позганяла туди продовгувата касарня, що лежала вздовж валу. Поряд з її стіною рядами сушилися чоботи і спочивало кілька сідел та відстебнуті табанки. Господарі ж цих предметів, імовірно, прибувши з нічного вартування, спочивали всередині, видаючи назовні злагоджене хропіння.

Один з будинків мав три поверхи. За ними — вишка, де стояв голий до пояса вартовий. Перекриття над ним, що трималося на чотирьох смолистих стовпцях, мало би захищати його від дощу і навіть трохи від сонця. Однак вартового, судячи з його засмаглого до чорноти торсу, той дах захищав не дуже.

Вартовий ліниво оглядав довколишній краєвид, вочевидь зовсім не переймаючись його красою. Тутешній куточок Волині розділився на два царства: просторий луг і густий мішаний праліс. Перетинаючи луг, сліпучо-біла ріка ховалася в обіймах шепотливих дерев, наче вістря шаблі загорталося в оксамит…

Річку опуклим мостом переступав битий шлях, гублячись десь у сонячній далині. На мосту також була варта: два жовніри спали на гарячих колодах, накривши голови широким лопушиним листям. Оминути їх було годі, і кожен, хто їхав возом або верхи, мусив будити цих добродіїв, щоб заплатити мито. За це йому дозволялось перетнути річку і, помилувавшись розбудовою нового форту, попрямувати далі.

Від грубого тракту відділилася кривим паростком сільська дорога. Вона все звужувалась і звужувалась, минаючи хащі терну та верболозу, доки врешті зовсім губилася в гущині. Церква і хатинки уздовж путівця здавалися зовсім дрібними, так що їх заледве міг розгледіти навіть горішній вартовий. Той, однак, себе цим не обтяжував, все частіше поглядаючи то на свіже річкове плесо, то на витоптане подвір’я, де вже от-от хтось мав би йти йому на заміну.

Двоповерховий будинок належав коменданту. Сам він, молодий ротмістр, сидів за столом в товаристві бородатого здорованя. Невеличка зала на першому поверсі, схоже, правила коменданту і за кабінет, і за вітальню, і за дорадчу кімнату. Принаймні тут можна було побачити речі, які стосувались і того й того, а зачовгана підлога свідчила про те, що люди тут збиралися часто. Офіцер схилився над пошарпаним кресленням, уважно вивчаючи один з клаптів.

— Якщо ворог потрапить до нашого рову, то, хоч як це дивно, лишиться недосяжним для стрільців, — сказав він, обвівши дерев’яною тріскою позначені вежі. — Його не дістати ані з мушкета, ані з лука.

Здоровань кивнув згідно головою.

— Уся Європа у заручниках цього «мертвого поля» попід вежами і стінами, — додав ротмістр.

— Як на мене, — мовив здоровань, — то діжка окропу непогано вирішує справу.

Комендант усміхнувся.

— Проти розбійників — так, — відповів він, — але козаки і татари той окріп мають десь.

Тут реготнув здоровань.

— Послухай, Матвію, — звернувся він до коменданта, — може я надто простакуватий і небагато тямлю у тій твоїй науці, але ми будуємо острогу з дерева. Отже відповіді, твоя милосте, слід питати в нього…

— У кого? В листя та кори? — Матвій з цікавістю глянув на співрозмовника.

— І кущів, — додав той і насмішкувато замовк.

Марно почекавши на продовження, ротмістр звів руки до неба.

— Господи! — промовив він. — Цей волинський Голіаф бажає моєї смерті!

— Боронь Боже.

— Тоді кажи…

У кімнату саме зайшла вродлива служниця з глеком квасу і двома кухлями. Трохи зашарівшись від чоловічих поглядів, вона поставила посуд з напоєм і нечутно вийшла.

Доки чоловіки пили квас, на хвилину запанувала тиша, яку порушувало хіба що булькотіння та прицмокування. Після цього обидва гучно видихнули і поставили кухлі назад на стіл, втираючи зволожені бороди.

— А квас нічого не підказує твоїй мосці? — пожартував Матвій.

— Хіба те, що ця проклятуща спека доведе мене до шалу…

— Тоді повернімось до твоїх дерев і кущів.

— Гаразд.

— То кажи нарешті свою думку, — витер вуса комендант.

Здоровань раптом посерйознішав і промовив:

— Чесно кажучи, в тім нема нічого мудрагельського. Я колись опинився в такому рові. А на дні наїжачилось гостре кілля. У мутній воді з греця що побачиш. Богу лиш відомо, як мені вдалося вибратись звідтіль…

— Думка добра, — погодився Матвій, — тільки напустити води у наш рів буде непросто. Адже форт стоїть значно вище од берега Горині.

— Тоді сама природа велить щось інше придумати, — підсумував здоровань. — А що коли натикати поміж кілків кущі ожини чи тернини? Ворог, хоч і не втрапить на кілок, та виборсатись йому буде непросто…