Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Знав би ти, скільки недолі зазнать доведеться тобі, то залишився б зі мною оселю оцю пильнувати…» На що впертий герой, спостерігаючи, як служниці прибирають розбурхане ложе, відповів: «Ти не гнівися, владарко-богине! І сам-бо я добре те знаю, що й станом, і зростом своїм, і красою — всим поступається вірна моя Пенелопа. Та лиш до неї я прагну й душею туди пориваюсь…»

Навпроти було розкішне ліжко, поряд із яким бовваніла позолочена Артеміда. До неї тягся м’який килим, і Христоф несміливо затупцював на місці. Він раптом з огидою відчув увесь бруд на собі, а надто заліплені гноєм чоботи.

На ліжку хтось ледь чутно ворухнувся. Услід за цим солодкий жіночий голос промовив:

— Нарешті, Димитрію! Господи, як же я за тобою скучила…

Отже, того, хто мав бути на його місці, звуть Димитрієм. Боже Всемогутній, що зараз буде! Він витер піт з чола і набрав повітря в легені — треба зізнаватись…

— Той дик Станіслав на полюванні, і я одразу ж відправила Меланію за тобою. Ходи сюди. Ти часом не прихопив по дорозі вина? Я спрагла… — почулося знову.

Кур’єр наблизився так обережно, наче йшов по голках.

— Нахилися, я зовсім тебе не бачу, — наказав голос, — поцілуй мене… Не маю сил чекати…

Запаморочливий запах теплого жіночого тіла вдарив йому в ніздрі, сколихнувши нутро, як чашу з вином. Понад усе хотілося підкоритись, пославши під три чорти здоровий глузд і все на світі.

— Роздягайся… — цей солодкий спів позбавляв розуму. — Ти знаєш, сьогодні я розглядала грецькі фрески. Там чоловік цілував гетеру в уста і водночас пестив її розкішницю… — вона засміялася.

— Пані…— видавив нарешті із себе гість.

— Пані? — спокусниця схопилася з ліжка.

Вона оторопіла, мовби вагалась: закричати чи дати ляпаса? Нарешті, соромливість і злість примусили прудко сховатись за Артемідою. Здавалося, тепер у її владі перетворити його щонайменше на оленя, як бідолаху Актеона.

— Як ви сюди потрапили? — суворо запитала богиня.

— Мене провела ваша служниця, — відповів смертний.

— Меланія? Хіба вона не завважила, що ви — не Димитрій? Господи! Забудьте це ім’я!..

— У корчмі було темно, моя пані, а я рятувався від жовнірів. Уклінно прошу, не гнівайтесь, — винувато сказав Христоф.

— Від жовнірів? То ви — харциз? — перелякалась Артеміда.

— Аж ніяк, моя пані. Я кур’єр, — пояснив той.

— Кур’єр? А в моїй спальні хотіли поміняти коней? — ядуче мовила жінка. — Забирайтесь геть!

Посланець бургомістра мовчки вклонився і попрямував до вікна.

— Стривайте! Куди ви? — зупинив його поклик.

— Йду геть, моя пані, як ви й наказали, — смиренно відповів той.

— У вікно? Дурню, та ви хоч глянули вниз? Ви розіб’єтесь прямісінько під ним!

Запала мовчанка. Чутно було навіть шерхіт піску у скляному годиннику. Врешті Артеміда озвалася знову:

— Як вас звати? — вже лагідніше запитала вона.

— Христофор, моя пані, — відповів кур’єр.

— Скажіть, вам відомо, хто я?

— Смію думати, що ви — дружина вельможного пана Даниловича, власника замку…

— Мовчіть! Більше ані слова…

Господиня вдруге прислухалась до шерхоту піску, після чого схвильовано мовила:

— Скільки вам потрібно, щоб ви про все забули? Назавжди?

— Аніскільки, моя пані, — відповів той, — дозвольте тільки залишити вас, побажавши Господньої ласки.

— Ви шляхетна людина, Христофоре, — мовила жінка, — можливо, колись я віддячу вам як слід, а поки що ось, візьміть…

Над плечем Артеміди з’явився золотий ланцюжок з невеличким смарагдом. Кур’єр, уклонившись, з радістю прийняв подарунок, встигнувши навіть поцілувати пальчики своєї благодійниці.

Несподівано до покою увірвалась Меланія і, впавши на коліна, заволала:

— Простіть мені, пані! Заради Святої Марії, простіть! Це не Димитрій! — тут вона тицьнула в Христофа, що спішно ховав прикрасу до кишені.

— Замовкни, — цитьнула господиня, — чи ти гадаєш, я не помітила? Виведи цього чоловіка так само, як і привела. Чуєш? Та заспокойся, дурепо! Усіх піднімеш на ноги!

— Не можу! Не можу вивести, моя пані… — не вгавала та.

— Чому не можеш? Чому не можеш, дурна?

— Бо Димитрій чекає в моїй кімнаті, ясна пані! Цей матолок, самозванець, не зачинив ляди в корчмі, і Димитрій сам сюди дістався, без мене… Простіть, простіть…

— Устань, Францо, — сердито наказала пані, все ще ховаючись за Артемідою, — що ти йому сказала?

— Що ви просили зачекати і випити вина з грецьких глечиків… Простіть мені…

— Пильнуй двері, аби він не зайшов передчасно… Христофе, — жінка нарешті вийшла зі своєї схованки, — благаю, рятуйте мою честь.