Симона Вилар - Лазарит

– Ого, та ти, виявляється, знаєш про неї не менше за мене! – Ейрікова пика виринула мало не з-під кінського черева – він саме міняв у стійлі солому. – А я ж чимало совався серед її почту, навіть похмурого Дроґо розворушив, попри те, що він постійно стежить за своєю пані – щоб хтось її часом не потурбував. Вона і справді пані для своїх людей, а крикун Обрі для них – порожнє місце… Але скажи мені, Мартіне… – Ейрік засипав у годівницю порцію ячменю й долонею відкинув руду кіску, що впала на чоло зі скроні. – Скажи: тобі подобається те, за що ти взявся? Адже ви з Руф’ю… Та не гнівайся! Очі в мене на місці, і, хоч яка люба мені крихітка Санніва, я не можу не бачити: пані – красуня, яких мало.

Мартін не встиг відповісти – при вході в конюшню пролунали звуки кроків, голоси, стукіт копит. Відступивши, щоб пропустити слугу, який вів коня щойно прибулого мандрівника, він вийшов на подвір’я караван-сараю. Потім знайшов Сабіра, котрий начебто дрімав у затінку, й повідомив йому, що Обрі де Рінель зазнайомився з непевними сельджуками.

Сабір і сам устиг помітити цю чудасію, спробував, як то кажуть, промацати одновірців, котрим із доброго дива почав симпатизувати англійський лорд. Але марно – сельджуки й близько не підпустили його до себе. Погнали, дорікаючи, що він ганьбить віру Пророка, – прислужує ворогові ісламу. Самі й далі, немов оси навколо меду, увивалися біля англійця, – то довірчо з ним балакаючи, то раптом замовкаючи, коли поблизу з’являлися сторонні вуха.

Поміркувавши про почуте, Мартін розповів приятелю, що сер Обрі ще в перші дні мандрів примудрився роздобути в когось із каравану гашиш. Вони із Сабіром дійшли спільного висновку, що підозрілі тюрки цілком можуть бути торговцями цим паморочливим зіллям. У мусульманських землях такі люди – поза законом. Саме це й пояснює, чому вони тримаються осібно з усіма, крім англійця, який скуштував гашиш.

Та й з Мартіном відтоді, як він зачинив у нього перед носом двері, сер Обрі був стриманий та небалакучий. Але така зміна лицаря не бентежила: головне, що під час останнього переходу йому вдалося на деякий час опинитися віч-на-віч із леді Джоанною і трохи поспілкуватися з дамою: лише кілька ґречних фраз і стислий обмін думками щодо коней місцевих порід, яких у складі каравану було чимало.

На жаль, їхню розмову перервав Йосип, гукнувши Мартіна. Щойно молодий єврейський купець наблизився, Джоанна де Рінель дала шпори своєму коневі й повернулася в головну частину каравану. А Мартіну довелося затриматися з Ашеровим сином у придорожній кузні, оскільки рябий мерин Йосипа загубив підкову. Коли вони наздогнали караван, що встиг уже відійти далеченько, Джоанна їхала поруч із чоловіком, а похмурий погляд сера Обрі не залишав сумнівів відносно того, що жодного товариства він зараз не потребує.

Таким же незичливим він був і вранці після ночівлі в Дорілеї. Мало того: щойно Мартін наблизився, як лорд Обрі зневажливо кинув:

– Ви стаєте нав’язливим, сер!

Мартін подумки послав його в пекло, а помітивши камеристку Ґодіт, спробував вивідати, де її пані. З’ясувалося, леді зараз перейнята страшенно важливою справою: переглядає своє вбрання, готуючись мандрувати далі. Лицар передав пані уклін, а сам, скориставшись часом, що залишався до відбуття каравану з Дорілеї, вирушив прогулятися з Йосипом.

Друзі певний час вешталися містом, оглядали місцеві храми, на банях яких ромейський хрест не раз змінювався позолоченим півмісяцем. Калатали дзвони, парафіяни поспішали на службу, ігноруючи заклики торговців у чалмах, які пропонували свій товар під смугастими накриттями вуличних крамничок.

Після осяйного Константинополя, галасливої Нікеї та жвавої Пруси – Дорілея здавалася провінційним ведмежим кутом, хоча в імперії її вважали важливим містом-фортецею.

Пішли вони й до гарячих джерел, скориставшись нагодою зануритися в цілющі води, а потім, трохи перепочивши, вирішили прогулятися ще й заміськими мурами.

День був сонячний та ясний. Неподалік джеркотіла невеличка річечка, схована за вербовими чагарниками. Друзі сіли при джерелі, що било з каміння, і взялися під’їдати купленими в Дорілеї коржами, вином та сиром. Навкруги коливалися смарагдові папороті, серед трави виднілися золотисті віночки квіток.

Йосип, який сидів на вкритому лишайником уламку граніту, скинув свою високу жовту шапку – традиційний головний убір людей його народу. Вітер бавився завитками густого, чорного, мов смола, волосся юнака. Мартін, напівлежачи в траві, роздивлявся друга, думаючи, що таке ж непокірне й темне волосся в його Руфі. Але, на відміну від сестри, Йосип не був красенем: невисокий та опецькуватий, з видовженим обличчям, на якому вирізнявся великий ніс, юнак мав занадто близько посаджені очі й зуби, що випирали вперед. Однак усі ці вади компенсував жвавий розум, добродушність і невимушена привітність. Батьки знайшли для Йосипа наречену, згідно з його віком та становищем. І Йосип, який досі тужив за покійною дружиною, не опирався батьківській волі. Можливо, і його наречена так само скориться вибору батьків і прийме того чоловіка, якого вони для неї обрали. Рівне становище, спільні віра й традиції, повага одне до одного – немає жодних сумнівів, що молоді житимуть душа в душу, пов’язані господарством, дітьми та родичами. Може, євреї справді обраний Богом народ і знають про життя щось таке, чого не знають інші?